У лютому виповнилося 170 років від дня народження Левка Симиренка — нашого всесвітньо відомого земляка, вченого-помолога, який подарував світові десятки нових сортів плодових дерев та ягідних кущів, серед яких — знаменитий ренет Симиренка. Його вбили впритул червоні терористи. Згодом розстріляли і його сина та послідовника Володимира Левковича, в’язня гулагівських таборів. А знаменитий ренет Симиренка перейменували на Зеленку Вуда.
Рід Симиренків бере початок від козацьких реєстрів Війська Запорозького. Але прадід Левка Симиренка, Степан Андрійович, відмовився присягати російській імператриці Єкатєрінє ІІ, за що був позбавлений усіх привілеїв, козацьких вольностей і власного маєтку, а його діти були покріпачені та «жалувані» графині Браницькій.
Втім, його син Федір разом із братами Яхненками зумів розкрутити свою справу й викупив родину з кріпацтва. У 30-40 роках ХІХ століття фірма «Брати Яхненко-Симиренко» стала на тодішній території України провідною за обсягами торгівлі зерном, борошном, живою худобою, шкірами, збіжжям.
Не менш підприємливими виявилися діти Федора Симиренка та Насті Яхненко. Найстарший, Платон, здобувши ґрунтовну освіту в найбільш престижному на той час Паризькому політехнічному інституті, згодом очолив фірму та започаткував у нашому краї модерне промислове виробництво цукру-піску та рафінаду, що незабаром стало одним із перших у Європі. Разом із братом Василем, членом «Старої Громади», він не лише розвивав промисловість, а й щедро підтримував «українську справу» — офірував на етнографічні експедиції, гастролі українських театрів, освіту, книговидання. Зокрема, коштом Платона Симиренка було видано останній прижиттєвий «Кобзар» Тараса Шевченка.
18 лютого 1855 року на Платоновому хуторі поблизу Млієва, що на Городищині, в родині цукрозаводчика та мецената Платона Симиренка народився син, якого назвали Левком. Хлопець закінчив приватну гімназію мадам Кнеррі в Одесі та вступив до тамтешнього університету. Однак навчання почав у Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті. За рік перевівся на природниче відділення Київського університету.
Саме тут він серйозно захопився ботанікою, хімією. Брав активну участь у студентському русі, підтримував теплі стосунки з народовольцями (лідер «Народної Волі» Андрій Желябов був одружений із його кузиною, донькою Степана Яхненка — Ольгою), за що потрапив під нагляд поліції. Коли у 1878 році з Київського університету виключили понад 150 осіб, Симиренко перевівся до Одеси, де за рік закінчив навчання. Його курсова робота з органічної хімії була визнана вартою вченого ступеня кандидата природничих наук. Але напередодні закінчення університету Левка Симиренка заарештували, й на випускні іспити його супроводжував із тюремної камери в університет жандармський чин.
Симиренка відправили етапом до Красноярська. У Красноярську, де 22 політичних в’язнів лишили на поселення, вони створили свою підпільну організацію, виготовляли фальшиві паспорти для втікачів, складали докладні списки про всіх політичних, кого доля закинула на край світу. Тут Левко Симиренко познайомився із майбутньою дружиною, польською революціонеркою Альдоною Гружевською.
У Красноярську він почав перші садівничі експерименти в оранжереях місцевого золотопромисловця Кузнєцова. Спочатку його ідеї вирощування в Сибіру укривних плодових садів на карликових підщепах викликали скепсис, однак невдовзі йому вдалося в оранжереях виростити виноград, ананаси, різні овочі, й навіть… пальми.
Після вбивства російського імператора Алєксандра ІІ до рук жандармерії потрапив список явочних адрес, серед яких фігурувало прізвище Симиренка. Його знову арештували й відправили в Іркутську губернію. Альдона поїхала за ним. Тут народився та помер від голоду, холоду і хвороб їхній первісток. Це змусило Левка Платоновича прохати про помилування та дозвіл повернутися в Україну. В 1886 році він повернувся до Платонового хутора — під гласним наглядом поліції та із забороною покидати межі Київської губернії.
У 1887 році Симиренко започаткував плодовий розсадник у рідному Млієві. Він став найкращим у російській імперії й однією з найбагатших у Європі помологічних колекцій. Окрім інших овочевих і ягідних рослин, розсадник включав 900 сортів яблунь, 889 — груш, 84 — слив, 350 — вишень і черешень, 15 — бросквини, 36 — абрикос, 165 — аґрусу, 54 — горіха. Саджанці від Симиренка розходилися на Західний і Східний Сибір, в Омськ, Тюмень, Барнаул, Красноярськ, їх також везли до Криму, на Кавказ, у Сочі, Сухумі, Баку, Тифліс, Кутаїсі, Єреван, Середню Азію.
Лишаючись вірним традиціям меценатства, десятки тисяч саджанців він роздав задарма селянам, які приїжджали до Млієва з сусідніх сіл. Не в останню чергу завдяки Симиренку Черкащина, Київщина та й загалом Україна на початку ХХ століття мала потужні фруктові сади. У самого ж Симиренка в 1912 році, на 25-ий рік існування розсадника, у колекційному та маточному садах налічувалося майже 3000 сортів різних плодових дерев і кущів.
Левко Платонович долучився й до становлення садівництва в Криму. В 1888 році він отримав дозвіл приїхати сюди на лікування, пішки обходив усі сади, розробляючи програму досліджень і даючи рекомендації місцевим садівникам. Багаторічні спостереження та експерименти лягли в основу фундаментальної праці «Кримське промислове плодівництво», що побачила світ у 1912 році. Інша його робота — «Помологія» — дійшла до читачів лише в 1960 році, через 40 років після смерті дослідника.
Симиренко завжди охоче ділився знаннями, навіть організував підготовку кваліфікованих садівників на базі місцевої школи та училища садівництва. Справу батька продовжив і його син Володимир, який став одним із провідних селекціонерів України.
Та у 1930-ті роки справа Симиренків, як і справа Вавилова, Менделя, Вейсмана, ввійшла в конфлікт із теоріями Мічуріна-Лисенка, підтримуваних системою. Як наслідок — на довгі роки ці імена були стерті з анналів історії та науки.
Левка Симиренка підступно вбили в рідному домі на Різдвяні свята, через місяць після встановлення російсько-більшовицького режиму в Городищі. 6 січня 1920 року в вікно їхнього дому постукали, а коли Левко Платонович визирнув, вистрілили практично впритул. Червоних терористів так і не знайшли. У цей же час за загадкових обставин загинули в Києві два молодші брати Симиренка — Микола та Олексій.
Родинний архів Симиренків через 13 років, у ті ж різдвяні дні 1933-го, енкаведисти спалили в каміні просто на очах у сім’ї, під час обшуку та арешту сина та послідовника вченого, Володимира Симиренка, який виступив із критикою ідей Мічуріна.
Володимир Симиренко був професором Полтавського сільськогосподарського університету, вченим-селекціонером, садівником, педагогом. У Міністерстві земельних справ УНР він керував секцією садівництва. Володимиру Симиренку запропонували роботу у Всеукраїнському сільськогосподарському комітеті — зародку сучасної Академії аграрних наук.
У листопаді 1920 року він очолив Мліївську садово-городню дослідну станцію та Центральний державний плодовий розсадник України, 00створені на базі колишнього маєтку Симиренків, де свого часу його батько вивів знаменитий сорт яблук «ренет Платона Симиренка». Мліївська дослідна станція стала головним садівничим науково-методичним центром всієї України. Їй підпорядковувалася мережа дослідних садівничих установ.
Через п’ять років, після кількох арештів, ув’язнень і гулагівських таборів, у вересні 1938 року Володимира Симиренка теж розстріляли, а знаменитий ренет Симиренка перейменували на Зеленку Вуда. Лише в 1957 році, після смерті Сталіна, Володимира Симиренка реабілітували.
На фото: Левко Платонович Симиренко та його діти Платон, Володимир, Тетяна. 1910-ті роки.
За матеріалами офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті
