Беруся так стверджувати, бо трохи знаю його трудовий шлях, деякі подробиці біографії. На деяких моментах відслідковував його дії, трудові здобутки, плани на майбутнє та їх реалізацію. А час не стишував своєї ходи, не зупинявся, життя вело свій відлік. І якось непомітно пролетіли прожиті роки в щоденних хліборобських клопотах, і склалися в десятиліття. Мабуть, не помилюсь, коли скажу, що для нього, як і для декого з нас, несподівано підійшло й п’ятдесятиріччя, а за ним — шістдесятиріччя, бо роки все швидше біжать. Ніби зовсім недавно було цих 60, а ось уже до них додалася ціла п’ятірка. І зустрічає він цей ювілей, як і кожного року, в клопотах на осінніх ланах. А ще — в турботах у саду. Не у невеличкому, на присадибній ділянці біля хати, як це здебільшого буває по селах, а у великому, що розкинувся за окраїною Ковалихи на півтора десятка гектарів. Сад, який тішить його душу, бо є її частиною. Отож, живе Віктор Маркович Сліпенко не лише полем, а й садом.
Батькове захоплення спонукало зайнятись садівництвом вже в зрілі роки
Народився він 65 років тому, рідне село — Безпечна на Жашківщині. Його батьки — Марко Степанович та Марія Кирилівна — жили в ті часи так, як і більшість односельчан. Ось лише батька від інших сільських чоловіків вирізняло те, що дуже він любив доглядати за фруктовими деревами. Отож і мав у домашньому садку вдосталь клопотів для себе цілий рік. Бо прагнув Марко Сліпенко того, щоб його родина мала вдосталь різноманітних фруктів і влітку, й восени, а особливо — взимку. Якщо дізнавався, що у когось із односельчан родять чудові яблука чи груші — обов’язково дбав про те, щоб завести такі в своєму садку. Ставало відомо йому про якийсь особливий сорт у сусідніх Конелі, Зеленому Розі, Юстинграді чи Бузівці — бував, бачив, розживався саджанцем чи хоча б різками для прищеплювання. Тому садівнича термінологія, як і саме тяжіння до садівництва, непомітно засіялося і в синовій душі. Щоб прорости через роки, вже в зрілому віці, великим садом на щедрій землі біля села Ковалиха на Смілянщині, куди Віктора Сліпенка привела трудова стежка після закінчення Уманського сільгоспінституту.
До реалізації задуму йшлося нелегко
У Ковалиському колгоспі він працював економістом. Роботу знав, в економіці аграрного виробництва розбирався добре. Це комусь імпонувало, але декому й не подобалося. Тому з ряду обставин пішов на керівну посаду в сусідній Ташлик, де було збудовано міжгосподарський комбікормовий завод (у колгоспну епоху існувало тяжіння до створення таких міжгосподарських виробничих об’єктів). Ташлицький комбікормовий за його директорства сягнув вершини своєї продуктивності та піку слави. Тож пропозиція в 1997 році очолити господарство в Ковалисі була дещо неочікуваною. Він не відразу погодився, але люди просили, переконували, доводили, що так треба, що це буде краще й для них самих, і для всього села. Зрештою, Віктор Маркович погодився.
Було тоді всього. Й труднощів, і перешкод, і всіх тих негараздів, що випали в ті роки на долю КСП, СТОВ, СПОП та СФГ. Все це треба було подолати, перебороти, витримати, зрештою — пережити.
Сліпенко долав, переборював, тримався. Складні були роки для села, непрості були часи для селян. Цього ніяк не забудеш, і ніде було тоді дітися від цих перебудовчих (а часто — й руйнівних) процесів у селі. Тому не дивно, що за реалізацію своєї заповітної мрії, до свого омріяного саду він взявся аж майже через десяток років, після очільництва агропідприємства. Аж тоді СТОВ «Перемога» засадило перші гектари фруктовими деревами.
Найкращі сорти, найсучасніша технологія
Віктор Маркович таки не гнався за тим, щоб якомога швидше втілити свою мрію в життя.
— Садити сад так, як це робилося по колгоспах і радгоспах у минулому столітті, батько навіть не збирався, бо мав за приклад інші зразки сучасного садівництва, — говорить син Віктора Марковича Віталій, який є його надійним помічником у цій царині виробництва СТОВ «Перемога». — Його намір, плани були чіткі та зримі: створити сад із найкращих, найбільш урожайних сортів, запровадити в ньому найпрогресивніші та найсучасніші технології галузі. Що, зрештою, й вдалося втілити в життя, перетворити мрію на реальність.
Сліпенко не кинувся вирощувати якісь екзотичні фрукти, не взявся садити нетипові для нашої зони рослини, хоча кліматичні умови на Черкащині вже мали відчутні зміни в бік потепління, зростання літньої спеки та зникнення тріскучих зимових морозів. У саду посадили ті ж звичні яблуні, груші, черешні, трохи персиків. А ось сорти добирали ретельно, кращі з кращих. Серед яблунь вибір Сліпенка зупинився на сортах «Гала», «Муцу», «Джонаголд», «Голден», серед груш — «Вижниця», «Листопадова», «Яблунівська», серед черешень — «Кордія» та «Мелітопольська».
— Підщепами стали карлик та напівкарлик, — розповідає Віталій Вікторович. — Час показав, що з потеплінням перспективнішими є карликові підщепи. Увесь сад має систему краплинного зрошення, вода подається вздовж кожного ряду дерев. І всі ці ряди пристовбурних смуг замульчовані соломою для збереження вологи в грунті.
Цікавлюся, чи позначилося весняне раптове повернення морозу на врожайності.
— Звичайно, що далося взнаки. Низом не зав’язалися плоди через пошкодження цвіту заморозками. А вище цвіт зберігся, й ми доклали зусиль, щоб ця зав’язь не осипалася, щоб визріли плоди. Тому від середини стовбурів і до вершин деревець є й яблука, й груші — гарні, великі, чудові.
Сад у Сліпенків — порівняно невеликий. Якихось півтора десятка гектарів, але це дає постійну роботу цілорічно 8-10 особам. А в період збирання урожаю залучаються додатково ще два десятки людей. Роботу в саду мають як місцеві жителі Ковалихи, так і з числа внутрішньо переміщених осіб.
…Сад родить фрукти, люди мають роботу. Віктор Маркович чимало часу проводить у полі, де треба збирати, дискувати, сіяти. Але з приємністю заїжджає у сад. Мабуть, рідко трапляються такі дні, щоб він тут не побував. Бо сад став частиною його життя, його душі. Він радує Віктора Марковича, додає йому сил, душевного спокою. А це — найголовніше для людини, яка прагнула створити прекрасний куточок за селом.
Василь МАРЧЕНКО,
фото автора.
Смілянщина
