Світлій пам’яті директорки Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника Парасковії Яківни Степенькіної присвячується.
У же понад місяць немає з нами нашого директора Парасковії Яківни Степенькіної, яка трагічно загинула 16 вересня цього року. Ми вчимося працювати без неї, але пам’ять повертає до минулого. Кожен із нас гортає сторінки її яскравої біографії.
У грудні 1981 року Парасковія Яківна Степенькіна прийшла на роботу до музею історії Корсунь-Шевченківської битви (з 1994 року — Корсунь-Шевченківський державний історико-культурний заповідник), можна сказати, випадково. Розпочинала, як усі, — вчила оглядові екскурсії, оволодівала основами експозиційної та збиральницької роботи тощо. Її життєве кредо — все робити професійно. Тому за кілька років Парасковія Яківна стала висококваліфікованим фахівцем музейної справи та пам’яткоохоронної роботи. Вона була помітною постаттю серед музейників України, до її думки прислухалися, з нею радилися.
Майже 38 років Парасковія Яківна очолювала музей, а потім — заповідник. За цей час були створені кілька музейних експозицій і сотні виставок, проведено чимало різнопланових заходів, вийшли з друку понад 50 видань, реалізовані багато резонансних проєктів. Вона стояла біля витоків створення заповідника, саме їй належить особлива роль і велика заслуга в його успішному становленні й розвитку.
Будь-який вид діяльності заповідника для Парасковії Яківни був важливим. Але збереження історико-культурної спадщини належало до найважливіших. Тут вона була надзвичайно принциповою. Ті, хто з нею перетинався, можуть підтвердити, що в обхід закону в заповіднику нічого зробити неможливо. До того ж, їй було неважливо, чи мова йде про фрагменти кераміки чи про парк — пам’ятку національного значення.
Парасковія Яківна була не лише керівником, а й науковцем: захистила кандидатську дисертацію з історії України, написала чотири книги, понад сотню наукових статей. Часто наголошувала, що друковане слово залишиться назавжди.
Видавнича діяльність заповідника розпочалася в 1993 році зі збірника матеріалів науково-практичної конференції «Корсунщина козацької доби: проблеми дослідження та збереження історичних пам’яток». Масштабним проєктом стало видання журналу «Корсунський часопис», який започаткувала в 1994 році Парасковія Яківна. Крім великих столичних, тоді ще ніхто не мав власних видань, тому нам заздрили чи не всі музейники України. Нині «Корсунський часопис» разом із низкою інших видань заповідника є для корсунців основними джерелами інформації з історії рідного краю.
Редакторська праця — надзвичайно тяжка, але Парасковія Яківна її виконувала з насолодою, здебільшого у вихідні дні й після роботи. У 2003-2004 роках вийшли два томи «Малого енциклопедичного словника Корсунщини». У цього видання — 19 авторів, тому редагувати його було складно. У науковому архіві заповідника зберігається кілька справ зі статтями до словника з редакторськими правками. Це — титанічна робота.
Парасковія Яківна була особистістю багатогранною, одна з рис її характеру — людяність. Вона завжди була частиною колективу, який очолювала. Як директор і як людина, цікавилася життям кожного працівника, і якщо знала, що хтось потребує підтримки, відразу намагалася допомогти. Особливо підтримувала молодих працівників. Скільки дітей виросло в заповіднику! Тут вони вчили уроки, разом із мамами водили екскурсії, слухали лекції, загрібали листя у парку.
Ніякі роботи в заповіднику не проводилися без участі директора: чи то ремонт будівель, чи прибирання в парку. Вона завжди була там, де колектив, а іноді сама робила те, що не могли інші. Так сталося, коли вели підготовку до монтажу діорами «Битва під Корсунем 1648 року» й потрібно було побілити стелю на п’ятиметровій висоті. Всі боялися. Зголосилася лише одна працівниця Катерина Пащенко. Разом із нею білила й Парасковія Яківна.
Останнім її проєктом стала серія книг про українських воїнів-корсунців, які загинули в російсько-українській війні. У 2025 році колектив науковців напружено працював над першою книгою «Янголи небесного війська». Залишилося внести останні правки після макетування. На жаль, цю книгу вона в руках не потримає. Робота буде тривати без неї.
Біографія Парасковії Степенькіної, заслуженого працівника культури України, кавалера орденів княгині Ольги ІІ і ІІІ ступенів, рясніє багатьма конкретними справами. Бажання працювати для України, для заповідника було потребою її палкої душі. Дорогою до заповідника вона трагічно загинула. Тож нехай світлі спомини зігрівають теплом душу кожного, хто знав Парасковію Яківну. Вічна пам’ять.
Колектив Корсунь-Шевченківського
державного історико-культурного заповідника
