В «Авангарді»
Коли я в редакції похвалився, що обідав удома в голови колгоспу Івана Петровича Демченка (ім’я, по-батькові та прізвище з етичних міркувань змінені), мені не повірили.
— Та він навіть районне начальство до хати не запрошує. А тут, бачте, приїхав до заввідділу газети «Авангард», і йому відразу — «прошу до мого шалашу». Володю, не фантазуй!
Колеги в якійсь мірі були праві. Демченко й справді не відзначався особливою гостинністю. Але ж я не обманював, обідав таки в голови вдома. Пізніше зрозумів, чому він мене запросив. Навряд чи для того, щоб нагодувати або напоїти. Чоловіку треба було висповідатися, відкрити душу, поговорити про наболіле. А, оскільки відкривався газетярю, то, певно, мав якісь сподівання.
Впоравшись із борщем, до котлет хильнули по другій невеличкій чарчині, й господар, ще як слід не закусивши, почав свій, мабуть, заздалегідь заготовлений, монолог:
— Ти ж дивись, як воно виходить. Якщо в тебе родючі чорноземи, рівнинні поля, гарні сінокоси, левада біля річки, випаси нормальні, то ти — завжди передовик: і врожай багатий, і кормова база, відтак, гарна продуктивність худоби. Такого хазяїна наввипередки хвалять — який він мудрий, який підприємливий, як уміє організувати роботу. Йому й перехідні червоні прапори, й премії, й фото в газетах. Але ж є інші ситуації. Є землі, в які скільки не вносимо добрив, а толку — мало, якщо ще й дощів немає, то взагалі — біда. Прибутків, як кіт наплакав. Через брак коштів техніку оновити не виходить. Племінних корів закупити ніяк. Такий господар — поганий, бо не вміє мобілізувати людей. Йому вже не прапор, а — догану, не премію, а — попередження. Це я в якійсь мірі про себе, — скрушно промовив Іван Петрович. — А трудиться ж така людина не гірше тих правофлангових. От я вчора: встав удосвіта, на ранкове доїння треба. Тоді — наряди, а тут — посильний із тракторної бригади, бо комбайн зламався. Лечу в Катеринопіль, у «Сільгосптехніку», запчастини клянчити. Вертаюся в село, а мене непрохані гості чекають, із управління приїхали. Покажи їм те, покажи їм інше. Ледь встигаю на селекторну нараду. Сиджу, як на голках. У мене сьогодні — прийомний день. Люди чекають. Одному — шиферу треба, іншому — трактора з плугом. А вже сутеніє. Маю бути на вечірньому доїнні. Такий порядок. Вертаюся додому затемна. Намагаюся пошвидше заснути. Завтра — знову ранній підйом.
Він на мить замислився.
— Важко вже, я ж не пацан якийсь, пенсія он маячить, а скільки сил війна забрала, поранений був, майже всю Європу пройшов.
Поволі підвівся, вийняв із шафи новенький, рясно обвішаний орденами й медалями, піджак.
— За цими нагородами можна простежити весь мій бойовий шлях…
Своїми роздумами з приводу тієї розмови я поділився з редактором Миколою Пилиповичем Мельниченком.
Зійшлися на тому, що в газеті й справді дещо однобоко висвітлюється людська тема. На передньому плані — передовики, переможці змагання, їхні досвід і здобутки. А за цифрами, виробничими показниками в тіні залишається інша людина, яка, можливо, не зі своєї вини не може вписатися в когорту кращих. Але ж вона — особистість, із неповторним внутрішнім світом, благородством і вчинками.
— Хочу написати про Демченка, — запропонував редактору.
— Гаразд, ось буду в райкомі, поговорю.
Справа в тому, що посада голови колгоспу входила до номенклатури райкому, й щось писати про такого керівника без «високого» погодження було не прийнято. Згодом мені подзвонив завідувач відділу Борис Дмитрович Акіндінов і попросив зайти.
Зустрів приязно:
— Хочеш про нашого аксакала написати? Ось тобі його особова справа. Вибери, що треба. До речі, там у нього чимало всяких стягнень, не звертай особливої уваги. Ну, то, розумієш, життя…
В тугій підшивці паперів тих стягнень дійсно було, хоч греблю гати: «За невиконання квартального плану з виробництва та продажу державі молока Демченку оголосити догану…», «За незадовільну організацію… догану з занесенням до облікової картки», «За зрив плану… догану» і т.п.
Я написав теплу зарисовку, зробивши акцент на бойових заслугах ветерана й назвав її, здається, «Гартований вогнем».
Минав час. Одного дня до мене в редакцію зайшов водій Демченка.
— Будь ласка, якщо можете, спустіться, там унизу Іван Петрович, він після складної операції, не може піднятися, а має до вас якусь справу.
Редакція Катеринопільської районної газети «Авангард» знаходилася на другому поверсі, над друкарнею. Я спустився. Іван Петрович, блідий, тримаючись рукою за живіт, поволі вийшов із машини, посміхнувся.
— От бачиш, допрацювався. В Черкасах трохи підремонтували. Знаєш, після твоєї публікації я вдруге став іменинником. Мені телефонували з райкому, райвиконкому, конторські вітали з квітами. Газету зі статтею розмістили на сільській дошці оголошень, на фермі, в тракторному стані, а школярі запросили на зустріч. Я та моя родина дуже вдячні тобі. Візьми ось…
Він простягнув новеньку, мабуть спеціально приготовлену для такого випадку, десятку. (Що таке 10 карбованців на той час? Це — 5 кілограмів тієї славнозвісної вареної лікарської ковбаси, більше 10 кілограмів цукру, центнер картоплі по 9 копійок за кіло.)
— Іване Петровичу, — я заперечливо похитав головою, — за все, що пишу, я одержую зарплату, ще й гонорар, тому — не треба.
— Я прошу, візьми.
— Дякую, але вам зараз, після операції, гроші більше потрібні.
Я на пів кроку відступив, даючи зрозуміти, що збираюся йти.
— Зачекай, я ж на лікарняному. Оце спеціально викликав машину. І отак…
Його очі вкрилися вологою. Скривився. Що було мені робити? Залишити страждати хвору літню людину через якогось впертого писаку? Я взяв ту десятку. Іван Петрович, як дитина, витер кулаком щоку, міцно потиснув мені руку, поплескав по плечу й, усміхнений та щасливий, поїхав додому.
Піднявшись нагору, зайшов до редактора.
— Миколо Пилиповичу, я щойно взяв хабаря. Тож, якщо одного дня не з’явлюся на роботу, щоб знали, де мене шукати.
Той розсміявся:
— Що? Демченко дав тобі цілих десять карбованців? Фантастика! Оце ти йому догодив!
У «Черкаському краї»
У 1986 році мене призначили відповідальним секретарем обласної газети «Черкаська правда», нині — «Черкаський край». Основним завданням секретаря було планування номерів газети: оперативне, перспективне. А якщо врахувати, що газета виходила щоденно великим, удвічі більшим, ніж теперішні видання, форматом, то клопотів на цій посаді було багато. Приміром, виходиш на роботу в понеділок. Чергова бригада працює над випуском вівторкового номера. Відповідальний секретар формує останню, першу полосу, з оперативної інформації. Й відразу ж береться за планування номера за середу. Прикидає номер за четвер і навіть за п’ятницю та орієнтує відділи на тематику недільного номера вихідного дня. Проводить планірки за участю редактора, його заступників та завідувачів відділами. А ще відповідальний секретар щоденно нараховує гонорар штатним і позаштатним працівникам. Це — нервова й невдячна робота, бо ж не кожному вгодиш. Буває, голова ходором ходить.
І от одного дня з’являється в моєму кабінеті згорблений худорлявий чоловік поважного віку, десь під 70 літ. З руки в руку перебирає сітчану торбу, з якої видно дрібненькі яблука-папіровки й щось загорнуте в зім’яту газету.
Представився. З’ясувалося, що це — наш активний сількор. Його замітки майже щотижня друкуються в нашій газеті.
— Я оце приїхав у Черкаси й хочу подякувати вам за те, що публікуєте мої листи. Ось — трохи яблучок і…
Він витягнув зі згортка пляшку з прозорою, як пишуть слідчі, рідиною, закорковану паперовою заглушкою. Я відмовився брати презент. Ще бракувало, щоб пішли пересуди, буцімто в «Черкаській правді» беруть плату горілкою за публікацію заміток. Він наче читав мої думки:
— Це не горілка, це — спирт. Візьміть, будь ласка. Знадобиться. Ви не переживайте, в нас порядна сім’я, син в органах держбезпеки працює.
Зачувши про всесильне відомство, я остаточно утвердився в своєму рішенні:
— Ми вам дуже вдячні за ваші листи. І надалі пишіть, будемо їх друкувати. Але за це нічого не треба, дякуємо.
Він відвернувся, витягнув із кишені носовичок, почулося схлипування.
— Я ж спеціально приїхав, — мовив крізь сльози. — Думав, вам буде приємно. Що ж я тепер дружині скажу?
Щоб плакала старенька людина — це вже не в силах було терпіти.
— Давайте, — кажу, — ваш гостинець, беру тільки через велику повагу до вас. Пишіть, заходьте, передавайте вітання та вдячність вашій дружині.
Він витер обличчя, повеселішав і полегшено видихнув.
Той гостинець дуже сподобався моїм колегам-чоловікам. Особливо — яблука.
Оце сиджу та думаю: якщо корупційні діяння, справи про хабарі й справді не мають термінів давності, то діла мої — кепські. Можуть прийти. В Києві ж он до декого приходять. Навіть — до Єрмака.
Володимир ГОЛОВКОВСЬКИЙ,
головний редактор газети «Черкаський край» у 1997-2009 роках, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня
