Редакцію підставив і догану заробив
«Дозвольте?» До редакторського кабінету повільно, наче соромлячись, увійшов височенький чоловік середнього віку в чорній рясі з хрестом на грудях. Поклонився, привітався. Він — предстоятель тієї церкви, про яку «Черкаський край» нещодавно писав.
«Ця старенька сільська церква немов заново народилася, — йшлося в замітці. Зaсяяли золотом бані-куполи, заблищали яскравими кольорами щойно пофарбовані стіни, радує око облагороджена територія. І все це, — підкреслювалося, — завдяки старанням місцевого жителя Петра Івановича Довгого» (пишу по пам’яті через чимало років, тому, щоб не трапилося неточностей і перекручень, а також із етичних міркувань, усі прізвища, імена, по батькові в цій розповіді змінені).
«Зараз буде дякувати за публікацію», — подумалося. Й справді, батюшка почав: «Для мене, для прихожан — це велика честь, що обласна газета удостоїла нас своєї уваги та повідала про приємну подію в житті нашої обителі. Ми вам дуже вдячні. Але ж, — святий отець злегка посміхнувся й почухав потилицю, — отой Петро Довгий, про якого йдеться в замітці, ніякого стосунку до реставрації церкви не має. Це — такий собі чоловічок, який навряд чи комусь підставить плече, допоможе. А справжній наш благодійник — уродженець села, нині — підприємець із Києва. Він і кошти виділив, і ресурси…»
Мене як струмом ударило: як таке могло трапитися? Адже писав замітку наш штатний працівник, журналіст зі стажем. Стали розбиратися. Історія проста. В одній веселій компанії, де був присутній і наш колега, окрім іншого, заговорили про чудове відродження тієї церкви. «Я вам відкрию маленький секрет, — говорив кремезний молодик. — Усе оте оновлення сталося завдяки мені. Я днював і ночував біля цієї обителі: й куполи позолотив, і стіни фарбував… Можете будь-кого в селі запитати».
Він розповідав так переконливо, що наш «літописець» не втримався, й усю оту, як з’ясувалося, маячню не вельми дотепного жартівника — та в блокнот, і в газету. «Чому ж не перевірив, не переконався у правдивості отриманої інформації, як того вимагають посадові обов’язки?». Каже, що намагався, але село, в якому знаходиться церква, — так зване бригадне: там — ні сільради, ні контори колгоспу, й усього один телефон, який здебільшого не працює. А коли додзвонився до сільради, що в центральній садибі, там відповіли, що достеменно інформацією не володіють, треба до батюшки звертатися. Що було робити? Їхати в те село, згаяти цілий день заради кількох рядків у газеті? В підсумку — й редакцію підставив, і догану заробив.
Скільки вже на редакційних нарадах говорено-переговорено про необхідність ретельно перевіряти факти, цифри, прізвища, але всякі каверзи продовжують шукати щілини й час від часу вилазять там, де їх зовсім не чекають.
Дочка полку виходить на зв’язок
З Андрієм Миколайовичем Степняком я був знайомий особисто. Його добре знали в редакції. Колишній керівник великого підприємства, ветеран війни, орденоносець, він, вийшовши на заслужений відпочинок, став одним із активних наших дописувачів. Писав на різні теми. Остання його розповідь під заголовком «Дочка полку» була настільки цікавою, що під пером вправного журналіста могла б стати основою для нарису чи повісті.
«…Друга світова наближалася до завершення. Радянські війська гнали окупантів на захід. Полк, у якому служив сержант Ігор Семенюк, буквально на пів години зупинився на перепочинок у його рідному містечку. Відпросившись у командира, Ігор щодуху рвонув провідати рідних. Довго вже від них не було жодної звістки. Аж ось — батьківська хата. Висить замок. Навколо — жодної душі, розруха, попелище. Побіг до сестри. Там теж — нікого, тільки в холодній нетопленій хаті на дерев’яному дитячому ліжечку, закутане в дорослу ватянку, сидить і плаче голодне змерзле дитя. Це — його маленька племінничка Ніна, ще розмовляти, як слід, не може, тож довідатися, де мама, де інші, не вдається. Сусідів теж не видно. Як бути? Залишити дитину та бігти? А якщо з матір’ю щось трапилося, й вона не прийде додому, тоді — біда? Розмірковувати було ніколи. Ігор узяв дівчинку, всадовив у речовий мішок і — гайда наздоганяти однополчан. У полку Ніну прийняли, як рідну, приписали до медсанбату. Там їй пошили маленьку військову форму — з погонами, пілоткою, й вона разом зі своїми дорослими, загартованими в боях, побратимами, дійшла мало не до Берліна. А після війни, — писав автор, — Ніна навчалася в школі, закінчила медінститут і нині працює завідувачкою відділення у місцевій лікарні».
Що й казати — цікавий сюжет, схвальні відгуки. А через кілька днів мені подзвонила незнайома жінка, представилася: «Я — Ніна Василівна. Та сама дочка полку, про яку ви так гарно написали в своїй газеті».
Мене охопило радісне відчуття від несподіваної нагоди поговорити з людиною такої неординарної мужньої долі. А на тому боці дроту продовжили: «Я вам вдячна за популяризацію моєї персони, — приємним веселим голосом віщала Ніна Василівна, — от тільки є одна заковика. Справа в тому, що народилася я в 1948-му році, тобто через три роки після війни…».
Від моєї ейфорії й сліду не залишилося. Це — щось неймовірне, якась фантасмагорія: хіба міг наш шанований автор придумати таку цікаву казочку та видати її за реальну історію? І чому наш журналіст, який готував зарисовку до друку, не перевірив викладені факти? Та тому й не перевірив, що автор — добре відомий, і йому завжди довіряли. А от чому сам Степняк навіть не спромігся зателефонувати в лікарню, не те, щоб зустрітися з героїнею своєї оповідки, поговорити, уточнити деталі? Це запитання залишилося без відповіді. Всі спроби зв’язатися з Андрієм Миколайовичем були безрезультатними. Можна тільки уявити, що пережив літній чоловік, усвідомивши, в яку халепу втрапив сам і втягнув інших.
Очевидно, як і в попередньому випадку, знайшовся якийсь жартівник, чи то була компанія, й захотілося поглузувати з ветерана. Знаючи його звичку про все цікаве писати в газету, йому підсунили, здавалося б, реальну історію. І той клюнув.
Звичайно, такий «гумор» язик не повертається назвати дотепним. Це — звичайне примітивне скалозубство, від якого деяким його суб’єктам плакати хочеться.
«Продається коза»
У розділі оголошень вийшла звичайна об’ява: «Продається коза асканійської породи. Звертатися телефоном…»
Після виходу газети в квартирі відомого черкаського лікаря постійно дзвонить телефон:
— Я вас слухаю!
— То ж скільки ви хочете за свою козу?
— Яку козу?
— Асканійської породи.
— Яку козу, якої породи? Куди ви дзвоните?
— За номером….
— Так, це мій номер, але ніякої кози в мене немає. Я на п’ятому поверсі живу.
— То якщо немає у вас кози, навіщо оголошення в газету даєте — голову щоб людям морочити?
Розгніваний лікар телефонує в редакцію:
— Це — підстава, це — провокація!
Намагаємося пояснити: можливо, це — помилка в номері телефона, можливо, хтось так непорядно пожартував, але редакція тут ні при чому. В нас десятки, сотні таких оголошень, і ми фізично неспроможні кожне з них перевірити, та й не зобов’язані це робити згідно з існуючим законодавством.
Інший постраждалий від газетних жартівників був більш стриманим і чемним: «Я розумію, що вини редакції в цьому немає, але хочу дізнатися, розібратися, хто, як, з чиєї подачі оголосив мене покійником». Він дістав із кишені складений «Черкаський край» і показав обрамлене чорною рамкою співчуття: «Колеги, друзі, знайомі з глибоким сумом повідомляють про раптову смерть В’ячеслава Миколайовича Недригайла. Пам’ять про цю чудову життєрадісну людину назавжди залишиться в наших серцях. Прощання з покійником відбудеться 5 липня, в суботу, о 13-ій за адресою…».
— І от, уявляєте, в обід до моєї сільської хати поволі з’їжджається, сходиться народ із квітами, вінками, — розповідає «воскреслий із мертвих».
Починаємо розбиратися: ось фірмовий бланк якогось кооперативу з нечіткою печаткою. Читаємо: «Просимо надрукувати співчуття з приводу смерті, оплату гарантуємо». Ось і квитанція з банку про те, що послугу оплачено…
— Тепер мені зрозуміло, чия це витівка, — промовив чоловік. — Я їм влаштую й поминки, й дев’ять днів, і сорок днів.
…Багато хто вважає, що газета — це великий лист паперу, щедро устелений статтями, кореспонденціями, знімками та кросвордами. Якщо спрощено, то це — так, але то — тільки фасад, а за ним, за кулісами журналістської кухні, як у тій дитячій казочці, — чого тільки немає: то одна чудасія вискочить, то інша. Комусь смішно від того, комусь — не дуже.
Володимир ГОЛОВКОВСЬКИЙ, головний редактор газети «Черкаський край» у 1997-2009 роках