На редакційну пошту «Черкаського краю» надійшов лист, у якому дописувачка Алла Кирда-Омелян поділилася цікавою історією своєї родини. «Долі моїх пращурів (родом із Черкащини) спонукали мене на основі архівних документів та спогадів рідних провести глибоке генеалогічне дослідження, основними результатами якого радо поділюся з вашими читачами. Впевнена, що життя їхніх земляків у минулі століття буде не лише цікавим, а й актуальним із огляду на виклики сьогодення», — зазначила авторка. Публікуємо це справді цікаве дослідження, в якому через історію роду прослідковуються події минувшини нашого краю.
К
иїв 1918-початку 1919 року став епіцентром боротьби за самостійність України. Місто пережило більшовицький штурм із артилерійськими обстрілами та червоним терором, проголошення незалежності, бій під Крутами, короткочасний Гетьманський період під німецькою окупацією, Акт Злуки УНР та ЗУНР, нове вторгнення армії більшовиків…
Столиця весь час перебувала у стані війни: часта зміна влади, вуличні бої, обстріли та повітряні атаки з численними жертвами, репресії, грабунки, хаос. Це був період великих сподівань та трагедій, коли Київ страждав від агресії, епідемій іспанського грипу, тифу та холери, але, водночас, боровся за своє право на самовизначення.
Знесилений хворобою, Петро Краснокутський у Передмостовій Слобідці відраховував останні дні свого 48-річного життя. Історія його роду тісно переплелася з історією народу і кадр за кадром з’являлася перед очима.
…Первісно родовим гніздом Краснокутських у другій половині ХVІІІ століття стало село Мошни на Черкащині. Колись, задовго до цього, Мошни належали литовському князю, а місцеві мешканці виконували сторожову службу та мали давати сигнал про наближення ворога. За переказами, на околиці села існувала козацька вежа, сигнальні вогні якої було видно навіть на іншому березі Дніпра.
З часом навколо Мошен утворилося чимало козацьких слобід та хуторів. Тут розвивалися землеробство й тваринництво, а також промисли — рибальство, звіроловство, селітроваріння, поташництво, гутна справа, будівництво знаменитих швидкохідних козацьких човнів — чайок. Згодом Мошнам було надане Магдебурзьке право. Ще пізніше воно стало осередком козацького повстання та сотенним містечком Черкаського полку в ході національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.
Внаслідок безперервних бойових дій, особливо походів турецького війська, містечко зазнало сильних руйнувань і занепало. Лише наприкінці ХVІІІ століття через упорядкування ситуації, податкові пільги та свободи від панщини, почалося його відродження. За цих обставин тут оселилися пращури Петра.
Хоча населений пункт перебував у приватній власності й переходив із рук у руки в польських магнатів, а згодом — у російських можновладців, у ньому розвивалися різні промисли: гуральництво, човно- й пароплавобудування. Тут у 1823 році кріпаками побудований перший пароплав на Дніпрі. Серед селян було багато мулярів, теслярів, столярів, каменярів, штукатурів, будівельні бригади з яких наймалися у різні міста, зокрема брали участь у будівництві Алупкінського палацу в Криму.
Якщо у часи Речі Посполитої жителів Мошен та околиць навертали до греко-католицького сповідання, то після її розпаду церкви з вірянами повернулися у православ’я. Краснокутські належали до числа прихожан Преображенського храму. На місці старої церкви, що згоріла, швейцарським архітектором італійського походження Джорджо Торрічеллі було зведено новий кам’яний храм у неоготичному стилі. Саме в ньому Краснокутські вінчалися, хрестили своїх дітей та відспівували покійників.
У Петра промайнула думка про значення їхнього прізвища. Вважав, що прізвище роду Краснокутських утворене від назви населеного пункту та вказувало на їхнє походження з «красивого кута», з «прекрасної місцевості».
Найдавнішим відомим предком Петра був Йосип Несторович Краснокутський, який народився близько 1742 року та, ймовірно, був серед перших представників роду, що осіли у Мошнах. Однак, із часом сприятливі умови для ведення господарства — чимало вільних земель, помірковані повинності на користь поміщиків, близький кордон із лівобережною козацькою Україною — змінювалися на все більшу залежність від власників села й завершилися повним закріпаченням місцевого населення.
Після включення Правобережжя до складу російської імперії, Мошни належали російським кріпосникам. Йосип Краснокутський був господарем будинку, займався хліборобством та числився кріпаком російських поміщиків швейцарського походження Енгельгардів. Як відомо, серед 18 тисяч душ чоловічої статі, до реєстру кріпаків цих поміщиків належав і Тарас Шевченко.
Замолоду Йосип Краснокутський одружився, але дружина Параскева рано померла, залишивши чоловіка з трьома малолітніми дітьми. Овдовілий Йосип вдруге не одружувався та самостійно виховав дітей. Один із його синів Лонгин теж займався хліборобством і став главою багатодітного сімейства, в якому налічувалося одинадцятеро дітей, а син Лонгина — Семен — мав ще більше нащадків: 13 дітей.
Наймолодший син Йосипа — Григорій, прадід Петра — теж рано овдовів. Із другою дружиною переїхав у сусідню слободу Сокирну, де господарював і ростив малолітніх дітей. Доля прадіда склалася непросто, адже йому довелося поховати не лише двох дружин, а й чотирьох дорослих синів.
Петро пам’ятав, що його дід Олексій Краснокутський був хрещений у тій самій Преображенській церкві. Одружився з дівчиною із сусіднього села Анною Стеценко, з якою народили восьмеро дітей. Проживав у слободі Сокирній, був кріпосним селянином російських поміщиків Воронцових.
Двоюрідних дідів Петра — Гаврила та Харитона — замолоду рекрутували до армії російської імперії. У ті часи військова служба тривала двадцять років і розглядалася селянами, як одне з найважчих покарань. Тож не дивно, що з рекрутом прощалися, майже як із небіжчиком. Проте, якщо рекруту вдавалося вижити й демобілізуватися, він здобував особисту свободу та звільнення від кріпацтва. Безцінний досвід, знання, світогляд, які він набував за роки служби й походів у далекі краї, робили його авторитетним членом, часто очільником сільської громади. Після довгих років служби обом пращурам Петра вдалося демобілізуватися та повернутися додому.
У ХІХ столітті у житті селян російської імперії почали відбуватися важливі зміни: нарешті було скасоване кріпацтво й надали у приватну власність землю. Родина Краснокутських здобула особисту свободу, однак надалі, протягом 49 років, була зобов’язана виплачувати компенсації за отриманий земельний наділ.
У Петра стискалося в грудях, коли пригадував, що, попри чисельне потомство діда Олексія, з його восьми нащадків вижили лише троє, натомість аж п’ятеро померли дітьми. Висока дитяча смертність у ті часи не була рідкістю. Тут, як ніде, працював природний відбір — виживали більш сильні та здорові діти, а гарантією відтворення роду в наступних поколіннях була лише багатодітна сім’я.
Батько Петра — Лонгин — народився у селі Сокирна. У Мошнівській Преображенській церкві його охрестив той самий священослужитель, який за 25 років до того хрестив його тата. Лонгин Краснокутський, як і його предки, займався землеробством. Із дружиною Єфимією вони народили та виховували четверо дітей.
Петро був наймолодшим сином, він з’явився на світ у Сокирні 16 січня 1870 року. Був хрещений у церкві сусіднього села й став одним із перших Краснокутських, який народився вільним від кріпацтва. На відміну від свого батька, діда та прадіда, Петро міг вільно обирати місце проживання. Тож не дивно, що свою наречену Василину Труневич він знайшов у селі Прохорівка, на лівому березі Дніпра, за 30 км від Сокирної. Як зараз бачив їхнє весілля: йому виповнилося 25 років, а нареченій — 22. Обоє — молоді, повні сил, гарні, закохані, сповнені мрій про майбутнє.
Цікаво, що всі свідки їхнього таїнства вінчання були козаками. Адже Василина за соціальним становищем відрізнялася від чоловіка, бо була «козачкою», тобто належала до родини козацького походження. Такі сім’ї мали особливий статус: були особисто вільними й ніколи не знали кріпацтва, зберігали самосвідомість і традиції козаків, мали право власності на землю та право винокуріння. Навіть при дуже скрутному становищі у господарстві, не наймалися «в услужение», бо козацька гордість не дозволяла їм іти у батраки.
Невдовзі після одруження Петро й Василина залишили рідну Черкащину й переїхали в Мостову (Берегову) Слобідку, яку пізніше було названо Передмостовою, а з часом включено до складу Києва. На той час Передмостова Слобідка була новим поселенням, історія якого пов’язана з побудовою британським інженером Чарльзом Віньолем Ланцюгового мосту на Дніпрі. Власники берегової смуги на засадах довготривалої оренди дозволили тут селитися та будувати житло всім охочим. З часом, коли цей берег забудували, орендарі стали селитися на землях сусідньої Микільської Слобідки.
Цю місцевість було населено працівниками заводу, майстрами, відставними солдатами, й періодично затоплювано під час весняних розливів Дніпра. У народі її називали «Київською Венецією». Щоби будинки могли витримувати щорічні повені, житло тут споруджували здебільшого на палях. Влітку, завдяки рясній рослинності та близькості річки, ця берегова смуга слугувала для відпочинку киян, які вирушали на човнах пити молоко у приватних садибах чи ласувати раками у трактирах. Для більш вимогливої публіки тут існував Петровський парк із музикою та літнім театром.
Передмостова Слобідка тривалий час не мала власної церкви, тому її жителі були прихожанами храму в Микільській Слобідці. Однак прагнули мати свій. У відповідь на їхні численні прохання, на початку ХХ століття вдалося побудувати церкву в ім’я святителя Іоанна Рильського та святої великомучениці Варвари.
…Петру було важко дихати, мучили сухий кашель і нестерпний головний біль. Чи вірно вчинив, коли брак землі та нестача коштів виштовхали його з рідного села? Згадувався їхній переїзд за 150 кілометрів: із добре знайомої Черкащини — у невідомість. Потім були працевлаштування на заводі «Арсенал», що виконував великі військові замовлення й знаходився неподалік від Слобідки, опанування нової професії, докорінна зміна способу життя з селянина на міського жителя та робітника найбільшого київського підприємства. Він був першим у родині, хто наважився на таке, але зберіг стосунки з ріднею.
Далі згадував, як народжувалися одна за одною їхні семеро донечок: Юлія, Марія, Анна (у сім’ї — Нюра), Єлізавета (для близьких — Ліда), Катерина. Пригадав, як Ніну хрестили вже у новозбудованому храмі, а її хрещеними стали родичі з Черкащини. І, нарешті, молодша Софійка — «мудра», яка народилася лише три роки тому. Чомусь вона стояла перед очима найдовше. Чи запам’ятає така маленька свого татка? Чи згадає, як він доглядав за дружиною й усіма своїми дочками під час епідемії, а сам не витримав, звалився з ніг і вже навряд чи підніметься?
Потім Петро спробував зазирнути у майбутнє. Чи зможуть любі дівчатка без нього витримати численні труднощі та випробування під час років воєнних дій, частих змін одних режимів та урядів іншими, приходу своїх і чужих армій, зубожіння населення, масових хвороб? Чи зможе вистояти щойно проголошена Українська держава?
У відповідь на численні питання, що роїлися у голові, чомусь уявилася постать коханої Василини й поволі почала з’являтися впевненість… Його незламна козачка здолає все, виживе у будь-яких складних умовах, врятує доньок і гідно їх виховає, збереже їхній рід. Від цього яснобачення стало легше на душі. Однак, залишилося останнє питання — до себе. Чи він, Петро, прожив життя, як треба?
Він першим у родині народився вільним та одружився з волелюбною козачкою. Був першим із багатьох поколінь роду, хто наважився на переселення до іншого краю. Життя на столичній околиці, робота на великому підприємстві, безумовно, змінили його звичні уявлення про світ і спосіб проживання. Проте й у київському передмісті, за звичаєм предків, він залишився трударем, главою багатодітного сімейства, українцем, християнином.
Алла КИРДА-ОМЕЛЯН
