Якби спеціально ми з ним домовилися про зустріч — сто відсотків, що так би не сталося. А це — без усіляких домовленостей і попередніх дзвінків наші шляхи перетнулися. Бо, щоб добратися додому, і він, і я налаштувалися сідати в один автобус. Його мова, кілька вимовлених фраз однозначно підказали, що цей військовий — мій земляк. Тож на запитання про пункт приїзду отримав передбачувану відповідь: Шпола. Ось так і виявилося, що він дістається до родини з Сумської області, а я — звідти прямую після розставання з волонтерською групою, що вертала із Сум на Ставищанську громаду Київщини. Слово за словом, і з’ясувалося, що ми цілком імовірно могли зустрітися з ним — як на фронтовому Донбасі, так і на Слобожанщині чи на Сумщині. Бо я бував подеколи з волонтерами якщо не в якійсь роті їхньої бригади, то в підрозділі, що сусідить із ними ліворуч чи праворуч по лінії фронту. Просто не судилося десь там перетнутися та поспілкуватися. Бо такі реалії фронтового повсякдення.
Шпола стала другою батьківщиною
Місце його народження — славне місто Пирятин на заході Полтавщини. Той Пирятин, котрий багатьом із нас знаний тим, що тут свого часу проходили зйомки відомого художнього фільму «Королева бензоколонки» за участю талановитого Андрія Сови. Пирятинщина — це сусідній терен із нашою Драбівщиною, вона ділить сусідство з Шевченковим краєм разом із Гребінкою, що більш ширшим краєм прилягає до нинішньої Шрамківської територіальної громади. Тут і пройшли його дитинство та, почасти, юність. А на Шполянщині Михайло Варга опинився пізніше через сімейні обставини. Бо його дружина Наталія — родом із села Товмач, що давно славно розквітає на Шполянщині. Тому й не дивно, що подружжя місцем свого проживання обрало Шполу.
На Донбасі було всього
Повномасштабна війна змусила взятися за зброю та захищати рідну Україну багатьох наших земляків різного віку й різних професій. Хтось раніше, а хтось пізніше потрапляли в ті чи інші підрозділи на фронт. Хтось — під Херсон, хтось — під Харків, ще хтось — на Сумщину чи Донбас. Не став винятком і Михайло Юрійович Варга: у свої 50 із гаком років опинився у фронтовій Донецькій області. Там він воював як мінометник, був як номер мінометної обслуги в одному з батальйонів. Їхній підрозділ по деякому відрізку шляху почав відбивати наступ російських військ у найбільш гарячих місцях зіткнення. А коли ворог посунув ордою на Покровськ, підрозділ узяв під тривалу оборону це багатостраждальне місто. Там Михайлу Варзі та його бойовим побратимам було нелегко, бо рашисти маленькими групками (двітри особи) лізли у місто, як гусінь. І вдень, і вночі, й увечері, й на світанку. Накривав ворог наших оборонців усіма видами вогню, як тільки виявляв їхнє місцезнаходження. Не дивно, що Михайло Юрійович зазнав три контузії й навіть переніс одну хімічну атаку рашистів. Остання після того дає про себе знати досить часто: як кажуть — ні з того, ні з сього з’являється кашель, який іде десь аж із глибини грудей.
Стан Михайла Варги гіршав і, зрештою, досягнув такої критичної точки, що його відправили у госпіталь на Миколаївщині.
А інакше про них і не скажеш
Практично весь час Михайло Варга був найстаршим воїном не лише у своєму відділенні, а й, мабуть, у роті. Його поважали за вік, хоча він ніколи не підкреслював того, що йому — чимало років. Але бійцям особливо імпонувало те, що за будьякої ситуації Михайло залишався спокійним, урівноваженим, уважним та співчутливим. На його підтримку надіялися та її отримували від нього, на його пораду зважали, до нього прислухалися. Бо він не легковажив своїм життям, а ще більше переживав за тих, хто з ним поруч, на чиє плече й він може опертися.
— Про них я пам’ятаю, добрим словом згадую їх і понині — молодих, завзятих, наполегливих, — розповідає Михайло Варга. — Назавжди врізалися в пам’ять і Ворон, і Цар, і Чорний, і Ведмідь, і Кардинал. Добрим спомином буде для мене командир нашого відділення сержант Юрій Бондаренко. Він — добра та щира людина, полтавчанин, турботливий не по роках і не за посадою. Мені душа та серце боліли, коли Юра зазнав осколкового поранення при обстрілі ворожою артою. Слава Богу, що він лишився живим. Моїм щирим побратимом був і Роман Чмихало з Городища — добра ясна душа. Ми з ним ділилися повсякденними думками та намірами, й мріяли, й плани на майбутнє прикидали — наше, фронтове, недалеке. Жаль, що Роман загинув, для мене це був — надзвичайно тяжкий момент. А загалом усі, з ким довелося ділити, як кажуть, шматок хліба, з ким витримували ворожі обстріли та відчайдушно відбивали атаки русні, були справжніми бойовими побратимами.
Між іншим, на донбаському фронті з московською ордою воював не лише Михайло Юрійович, а й його зять Денис Рафальський. Він — мінометник, із тестем подеколи пересікався біля Покровська. Зустрічі були короткими, інколи — довшими, як складалося. Зараз він продовжує обороняти позиції за Краматорськом.
З Донбасу — на Сумщину
Після госпіталю Михайла Варгу перевели в резервну роту тієї ж самої бригади, а через два тижні після цього направили в Сумську область. Стан здоров’я бійця був не досить хороший, а воно так не складалося, як треба, бо ж — фронт, війна. Тому, зважаючи на здоров’я Варги, знайшлася дещо спокійніша служба. Хоча — й не менш відповідальна. На новому місці перебування Михайлу довелося зважати на певну особливість тієї місцини, куди потрапив, яка особливо відчутна цієї зими. Це — міцніші морози та частіші снігопади, якими славиться північ цього краю. Але то, як кажуть, пів біди. Головне для нього нині — бути максимум корисним для оборони країни, всіляко сприяти цьому, наближати давно очікувану та вимріяну Перемогу кожним прожитим днем.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора, Сумська область
