У №3 (1861) журналу «Основа», який виходив у Петербурзі, побачила світ програмна стаття «Дві руські народності». У ній автор, перший український професійний історик М.Костомаров, науково обґрунтував тезу про етнічну відмінність українців і росіян.
Історичний момент, який ми переживаємо тепер, унікальний тим, що дає змогу бачити й усвідомлювати велич українців як самобутнього народу. В умовах війни, коли будь-яка людська слабкість є згубною, вони масово виявляють свої кращі риси — життєву мудрість, особисту стійкість, національну єдність. У такий спосіб формують суспільний запит на державну політику, максимально мотивовану до рішучості й боротьби. Незважаючи на горе й поневіряння, народжується нове покоління українських Героїв — сповнених самовідданості та моральної чистоти чоловіків і жінок.
У непростий час воєнного лихоліття швидше руйнуються шкідливі міфи, зокрема й про так звану слов’янську єдність братніх народів. Згадаймо, що одним із перших його почав підважувати корифей української літератури П.Куліш: «Між… росіянами і… українцями лежить така ж прірва, як між драмою й епосом: …і дивно було б бажати, щоб вони злилися в один рід! …Ваша (російська) спільнота цього бажає і в це сліпо вірує… Але ми бережемо заповіт свободи нашого самостійного розвитку».
Водночас М.Костомаров справедливо вважав, що москвич став «русским» лише за ознаками схожості віри, княжого ярлика (титулу), тоді як волинянин і киянин були руськими за місцевістю, особливостями побуту й звичаями, за етнічними рисами. Історик чудово розумів (про що й писав), що поділ українців і росіян на окремі народи «губиться в глибокій древності».
Отож, аби сьогодні вистояти й перемогти, українцям потрібно добре усвідомлювати спадщину своїх геніальних провісників. Більше цікавитися, наприклад, не ритуальним образом Т.Шевченка, що його не втомлюються нав’язувати вороги України, а заповідями Великого Кобзаря. Серед інших такою: український народ має душу й серце, що дають доступ до всього людяного та прекрасного.
У ментальному зрізі, якщо для росіянина нинішня війна є спробою втекти від самого себе, то для українця — шанс знайти, зрозуміти й зберегти себе. А ще росіянин, на відміну від українця, ніколи не залишається «наодинці з собою», показово виявляє притаманну йому колективність якраз у війнах, тому імперські завоювання для нього природні. Щоправда, страждати й гинути на полі бою також не бажає, а території прагне підкорювати чужою кров’ю.
Українці звикли критикувати свою владу, проте війна вимагає інакшої поведінки й дотримуватися логіки мислення мирного часу стає програшно. Тож не варто мріяти про повернення колишнього життя, адже будувати нове під «старі пісні про головне» — шкідливо. Потрібно рухатися вперед, і тепер, коли Україна співпрацює з країнами G7 та всім демократичним світом, настав час дати гідну відповідь російському агресору.
Юрій ПРИСЯЖНЮК,
доктор історичних наук, професор
