За майже 58 років свого життя, тісно пов’язаного із професійною журналістикою, мені доводилося зустрічатися з багатьма людьми, де та чи інша професія, той чи інший вид діяльності передавався від діда — дітям, внукам та правнукам. Писав про династії садівників і пасічників, механізаторів і ветеринарів, рибоводів і вівчарів, мірошників і теслів, ковалів і лісників.
У нинішньому столітті з’явилися династії аграрних керівників, коли на посаду очільника сільськогосподарського підприємства після батька приходили син чи дочка. До таких належать родини Ляшенка і Кравченка на Шполянщині, Драпогуза та Бугая на Маньківщині, Драча, Васильченка та Марченка на Золотоніщині, Душейка, Джулая та Орла на Чорнобаївщині та багатьох інших. Та є вже на Черкащині поодинокі, а тому й досить унікальні випадки, коли кермувати господарством стає третє покоління хліборобських керманичів — онуки. Про представницю в третьому поколінні такої династії й піде ця коротка розповідь. Тим більше, що підстава для цього є: у героїні моєї розповіді днями буде ювілей прожитих років.
Це ім’я було широко відоме на Черкащині. Таким воно залишається в пам’яті людській і нині, хоча після його смерті вже ось підходять шості роковини. Олексій Андрійович майже чотири десятиліття очолював колгосп у селі Лукашівка на Чорнобаївщині. І не просто очолював, а зробив із нього одне з найбільш передових господарств Черкащини, куди вивчати досвід господарювання їздили делегації й спеціалісти не лише області, а всієї України. Про Олексія Андрійовича, його роботу, колгосп писали газетярі, робили репортажі телевізійники. Бо Мироненку було що показати й чим похвалитись як на фермах, так і на полях, як у селах, так і в бригадах. Як згадує доктор історичних наук, професор Анатолій Чабан, республіканська газета «Сільські вісті» влучно процитувала думку членів делегації з сусідньої області, що відвідали колгосп Мироненка:
— Мироненко — це керівник нового типу, а Лукашівка — це наш завтрашній день.
Я не буду перелічувати, що доброго за чотири десятиліття свого головування зробив Мироненко не лише для розвитку Лукашівки, а й інших чотирьох сіл на території колгоспу — Григорівки, Вишнівки, Веселого Подолу та Новоселиці. Бо для нього не існувало «бригадних» сіл. Газопровід, житло й дороги будувалися в усіх п’яти населених пунктах.
Керівником Лукашівського господарства в 1999 році стала найстарша дочка родини Мироненків — Валентина Гонтар. Маючи вищу сільськогосподарську освіту, вона свого часу очолила колгосп у сусідній Новоукраїнці, де працювала колись Герой соцпраці Катерина Полатайло. Тож у батьківський кабінет прийшла, маючи вже солідний досвід аграрного керманича. Валентина Олексіївна намагалася зберегти те, що було зроблене й надбане батьком, продовжити його добрі справи. І Лукашівське ПСП «Нива» славилося й на Чорнобаївщині, й на Черкащині. На превеликий жаль, вона ще мала багато планів і задумів, які так і не вдалося здійснити. Бо життєвий шлях Валентини Гонтар дочасно обірвала хвороба взимку 2021-го року…
По смерті Валентини Олексіївни Гонтар до керма в ПСП «Нива» стала її дочка Оксана Василівна Дембіцька. Вона за фахом — бухгалтер-економіст, вчилася в Уманському сільгоспінституті. Там навчався на факультеті плодоовочівництва і її чоловік — Іван Дембіцький. Нині вони — власники господарства. Їхня дочка Наталія Депутат зараз у декретній відпустці, доглядає маленького синочка. Тримісячний Макарчик і дев’ятирічна внучка Софійка Депутат — то найбільша радість і втіха для Оксани Василівни.
Цікавлюся в Оксани Дембіцької, чи стали їй у пригоді досвід дідуся й матері.
— Пригадую й дідуся, пам’ятаю і мамину науку, — говорить вона. — Із дідусем часто на світанку їздила на ферму, отож бачила його роботу керівника. Мене вражала його працьовитість, а особливо — доброзичливість і вміння спілкуватися з людьми. А ось за характерами мама — цілковита протилежність дідуся. Вона була більш прямолінійна, характер у неї був більш жорсткий. Але ж і працювати матері довелося у більш жорсткий і важчий час. Війна, економічні негаразди… Їх і зараз не бракує, лишились і на нашу долю. Прагнемо зберегти господарство, насамперед молочне стадо. Бо ферма для людей — то робота, зайнятість, заробіток. Нелегко нині господарювати, але тримаємось, як можемо.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора та з родинного архіву Гонтарів-Дембіцьких. Чорнобаївщина
