З поміж наших краян-мистців, кого примхлива доля закинула в заокеанські далека, заслуговує на увагу непересічна постать Наталії Андріївни Лівицької-Холодної. Відома поетеса й перекладачка, вона вписала яскраву й самобутню сторінку в історію української емігрантської літератури. Днями минає 120 років від дня народження знаної майстрині слова.
Наталія Лівицька побачила світ Божий 15 червня 1902 року, а рідними пенатами став Писаренків хутір неподалік містечка Гельмязів Золотоніського повіту. Майбутня поетеса зростала у дворянській родині, що мала глибоке козацьке коріння. Її батько Андрій Миколайович Лівицький, присяжний повірений, а згодом і мировий суддя Золотоніського повітового суду, був відомий радикальними проукраїнськими поглядами. В роки Української революції 1917-1921 років він уходив до складу уряду Української Народної Республіки, а вже пізніше впродовж 28 років був Президентом України в екзилі (еміграції).
Здобувши початкову домашню освіту, дівчинка в 1912 році вступила до Золотоніської гімназії. Втім, гімназійне навчання їй довелося продовжувати в інших містах — Полтаві, Києві, Жмеринці, Переяславі, адже родині доводилося досить часто змінювати місце проживання через революційні потрясіння. В 1920 році Наталія опинилася у Варшаві, куди емігрували її батьки. Середню освіту завершила в місцевій гімназії м.Подєбради (Чехословаччина) й від 1923-го студіювала романістику в Карловому університеті м.Прага та згодом у Варшавському університеті.
У ті доленосні часи відбулася й знакова подія особистого життя нашої іменитої землячки: вона зустріла свого єдиного й неповторного. Обранцем Наталії став тоді ще зовсім юний маляр, а пізніше — один із найвідоміших українських художників-емігрантів Петро Холодний (звідси й подвійне прізвище — Лівицька-Холодна). Побралися молодята в 1924, а вже через рік у них з’явилася первісточка — Леоніда (Іда).
На празький період життя припадають перші проби пера поетеси, це була головно інтимна лірика. Наталія досить швидко зблизилася з іншими поетами празької школи, зокрема з Юрієм Дараганом та Євгеном Маланюком. До речі, останній був до безтями закоханий у Н.Лівицьку й присвятив їй кілька своїх віршів. А у Варшаві молода поетеса стала однією з організаторів літературної групи «Танк», друкувалася в альманасі «Сонцецвіт».
Щонайменше десятиріччя знадобилося Наталії, аби вона зрештою наважилася винести на суд європейських шанувальників творчого слова свою першу поетичну збірку «Вогонь і попіл»
(1934 р.), названу «еротичним романом у віршах». Попри певні зауваги, вона отримала схвальні відгуки критиків, котрі одностайно засвідчили з’яву на Парнасі нової літературної зірки. Друга збірка Лівицької-Холодної «Сім літер» також побачила світ у Варшаві вже через три роки після першої. Опісля настала тимчасова творча перерва через досить нелегкий період, коли Європу втягло у воєнний вир.
Крутозлами Другої світової закинули родину поетеси до Західної Німеччини, де вона мешкала в містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. Зрештою Лівицькі-Холодні в 1950 році переїхали до США, а місцем проживання було обрано містечко Йонкерс поблизу Нью-Йорка. Тут Наталія Андріївна звернулася до прози, написавши низку оповідань для молоді та біографічну повість «Шлях велетня», присвячену Тарасу Шевченку.
Своєрідним підсумком поетичної творчості нашої землячки стала видана в Нью-Йорку 1986 року об’ємна віршована збірка «Поезії старі і нові». Сюди увійшли поетичні твори, написані Наталією Андріївною від 1923 до 1985 років.
Непросто жилося в еміграції відомій поетесі: вона змушена була впродовж 17 років працювати робітницею на одній із американських фабрик. Свої останні роки наша іменита землячка провела у Канаді, де мешкала разом із донькою та зятем Михайлом Хариною, священником Українського Католицького Собору Покрови Пресвятої Богородиці в Торонто. Наталія Андріївна постійно й надривно ностальгувала за Україною й про це переконливо засвідчує не один її твір.
Земне життя літературної достойниці скінчилося 26 березня 2005 року в пансіоні для одиноких ім.І.Франка (неподалік м.Торонто). Доля відміряла їй 103 роки. Вічний спочинок знайшла на православному цвинтарі Бавн-Брука (США), де були раніше поховані її батьки та чоловік.
Григорій ГОЛИШ,
директор наукової бібліотеки ім.М.Максимовича
Черкаського національного університету ім.Б.Хмельницького
