Не я це придумав, не я це вигадав — так сказали старійшини нашого українського народу: скільки людей — стільки й доль та житейських стежин на білому світі. І це справді так, бо кожній людині судилася своя доля. Когось вона веде по всіх усюдах і по ближніх, і по дальніх краях, а хтось вік звікував у тому ж селі чи місті, де народився. Хтось попоїздив по Сибірах та цілинних землях, а хтось лічені рази був навіть у своєму обласному центрі.
Отчий край, Коврайські Хутори
Наш ювіляр, Анатолій Васильович Марченко, народився в селі Коврайські Хутори на Золотоніщині. Тут, у цьому селі, його батько Василь Пудович працював шофером, а пізніше — завідуючим молочно-товарною фермою. Мама, Василина Петрівна, була вчителькою 1-4 класів місцевої школи. В цьому коврайсько-хутірському закладі навчався й Анатолій, і його старший брат Олексій, а пізніше — обидва молодші брати Олександр та Василь. Тут минуло їхнє дитинство, тут вони пізнавали всі премудрощі селянського життя-буття й сільської праці. Ніхто з них не цурався домашньої роботи по господарству, як і праці на городі. Бо так заведено було, що діти змалку привчалися посильної для їхнього віку роботи. Ті давні літа й весни, зими й осені назавжди лишилися йому в пам’ятку.
А військовій кар’єрі так і не судилося збутися
Не є таємницею те, що Анатолій Марченко планував своє доросле життя пов’язати з армією, це було ще його дитячою мрією. Та не так склалося, як мріялося в учнівські роки: у військове училище після закінчення десятого класу Піщанської ЗОШ вступити не вдалося. Звичайно, це була прикрість, але не така, щоб могла вибити його з житейської рівноваги. Бо в його душі була любов до поля, до землі й це швидко притлумило біль від невдачі з кроком до офіцерських зірочок. Він вирішив стати агрономом і вступив на стаціонар Полтавського сільгоспінституту. В 1974 році закінчивши цей ВНЗ, Анатолій став працювати агрономом-насіннєводом у Піщанському колгоспі. З цієї посади пішов на службу в армію. Ці півтора року армійських буднів на Сумщині та студентські роки — оце й увесь той час його життя, що минув за межами Золотоніщини. Решта всіх прожитих семи десятиліть пов’язані з рідним Златокраєм. Після армії був головним агрономом у коврайському колгоспі «Слава», потім — на такій же посаді в колгоспі «Іскра» в Броварках. Із Броварок восени 1981 року райком партії направив Анатолія Васильовича заступником голови колгоспу і парторгом у Чапаєвку.
З благословення Катерини Олексіївни Полатайло
Пізньої осені 1985 року Анатолія Марченка викликали в Золотоніський райком партії.
— Є думка рекомендувати вас головою колгоспу, — повідомили райкомівці. — Заходьте до першого секретаря Катерини Олексіївни.
Катерина Олексіївна зустріла привітно, поцікавилась, як йде його життя. Він відповів коротко, все, мовляв, гаразд.
— Виникла потреба замінити керівника господарства в Кропивній, — повідомила Катерина Олексіївна, — Підходящою кандидатурою туди є Олександр Денисенко, з яким ви працюєте в Чапаєвці. Отже, вам випадає очолити чапаєвський колгосп.
Ось так пізньої осені вже далекого 1985 року він став головою колгоспу в Чапаєвці. Господарство спеціалізувалось на виробництві молока, отож клопотів було доволі як на полі, так і на фермі. Але Анатолій Васильович, окрім суто господарських робіт, активно взявся за будівництво житла для колгоспників, за дороги й вулиці, розвиток сільської інфраструктури. Незабаром у колгоспі діяла потужна будівельна бригада, яка звела за короткий час три десятки житлових об’єктів, оновила виробничі й господарські будівлі.
— Чапаєвка змінювалася в ті роки на очах, і в цьому є велика заслуга Анатолія Васильовича, який, будучи головою колгоспу, не рахувався з часом і труднощами, сам працював на повну силу й заохочував до праці всіх, кому була дорога доля села, — говорить ветеран колгоспного виробництва, колишній механізатор Микола Якович Мироненко. — В Чапаєвці було чому повчитися, Чапаєвку ставили за приклад у районі.
То справді були часи великого будівництва, великого підйому села. До села поверталися люди, в приміських селах виникали дачні кооперативи, яким наділяли ділянки в полях і лугах. Мати дачу в Чапаєвці стало мрією багатьох жителів обласного центру й кілька тисяч гектарів колгоспної землі пішло на ці цілі. Це, звичайно, не сприяло не те що подальшому розквіту, а навіть багатогалузевому напрямку тутешнього господарства, особливо його спеціалізації. Що було — те було, від цього ніде не дінешся.
Підтримка трьох поколінь
Попри всі перебудовні віяння й буревії господарство в Чапаєвці (тепер — у Благодатному) вистояло і продовжує функціонувати. Звичайно, не в тих розмірах і не з тим профілем, що колись, але — живе. І очолює його Анатолій Васильович. Поруч із ним у СТОВ «Чапаєвське» працює чимало його рідних і близьких, які, як і він, не бояться селянської праці, не цураються роботи біля землі. Брати Олександр і Василь, які на відміну від Анатолія таки мали військову кар’єру і пішли в запас із погонами підполковників, працюють у тракторній бригаді. Олександр — комбайнером, Василь — токарем та займається ремонтом техніки. Дружина Світлана працює в бухгалтерії, дочка Іра — і вагар, і комірник, і заправник. Син Олександр — заступником батька по рослинництву. Племінник Павло — інженер. А найстарший онук Сергій ще з 5-го класу помагав дідові в тракторній, працював і на комбайні, на тракторі, а зараз він — другокурсник столичної аграрної академії.
…Роки якось непомітно пролетіли, все так швидко промайнуло, ніби недавно були ті збори, коли чапаєвці обирали його головою, а вже стільки часу збігло. І став Анатолій Васильович на порозі свого ювілею, свого сімдесятиріччя. Ніде правди діти, часом здоров’я дає про себе знати, а він ще тримається, не здається. Тож хочемо побажати ювіляру всього найкращого і всіляких гараздів. Як мовиться, з роси й води вам, ювіляре, довгих ще років трудового життя!
Василь Марченко,
Золотоніський район
