Є люди, які голос Павла Селянка не забудуть ніколи. Це — голос порятунку й здорового глузду в критичну для них мить, коли весь світ, здається, проти них. Павло Селянко — професійний переговорник, старший психолог із особливих доручень відділу психологічного забезпечення управління кадрового забезпечення головного управління Національної поліції в Черкаській області, підполковник поліції. У ситуаціях, на які виїжджає, він повинен зупинити агресивну чи зневірену людину, поки вона не наробила біди. Убезпечити її від самої себе, аби не наламала дров на довгий термін за ґратами. Переговори, бува, тривають годинами. Як сказав про один випадок Павло Євгенійович, «починали завидна, а закінчили, коли надворі було вже темно».
У поліції Павло Селянко з 2006 року. Закінчив курси з переговорної діяльності при СБУ. Та війна принесла нові виклики. Тепер частіше треба вести переговори, коли в неврівноваженої людини в руках зброя, — а її прибуває з районів бойових дій. Прибуває не так для кримінальних замислів, як для самозахисту, на згадку, в колекцію, а то й просто «хай буде». Преса за повідомленнями поліції відображає реалії останніх років: «У Черкасах лейтенант НГУ незаконно переробляв та продавав вогнепальну зброю», «Черкащанин продавав зброю, вивозячи її із зони АТО», «В руках 55-річного корсунчанина здетонувала граната», «Перед вибухом постраждалі разом пиячили в квартирі. Як вдалося з’ясувати, граната Ф-1 лежала на дивані під подушкою», «У Жашкові невідомі закинули гранату в двір приватного домоволодіння. Вибух пошкодив паркан та газову трубу»…
З Павлом Селянком спілкуємося у рамках навчального семінару для медійників «Протидія ризикам розповсюдження незаконної зброї», організованого редакцією газети «Черкаський край» за підтримки Центру безпекових досліджень «СЕНСС».
— Я пригадую 2014 рік, коли ми переходили в зовсім інше життя — життя у війні. Тоді страшно було подумати, скільки це буде зброї, чи ми справимося? І скажу вам, що на фоні тих моїх думок усе-таки для нас це посильно, — стверджує Павло Селянко.
“Коли є прояв агресії з можливим застосуванням зброї, головне — впевненість…”
У 2014 році йому, в складі першого зведеного загону на Сході України, довелося вести переговори з озброєними людьми.
— Я так тоді й не зрозумів, хто вони: деенерівці, еленерівці, росіяни? Озброєні люди вимагали: «якщо ви за дві години не заберетеся геть із позицій, ми вас зачистимо, вас тут не буде». Ми, працівники на той час ще міліції, тоді не усвідомлювали, що це вже — війна. Що вже треба діяти не за законами мирного життя. І діяли як порядні люди, сприймали їх як «протидіючу сторону». Ми вийшли з керівником. Вони були озброєні набагато краще. Ми стояли на перетині наших і їхніх бойових позицій. Це були мої найбільш емоційно навантажені переговори з людьми зі зброєю. Але позицій ми не здали!
— Завдяки чому?
— Скажу так: із нашого боку демонстрація можливостей (хоч у нас не було стільки зброї, як у них, зате були люди з належним бойовим досвідом, тож ми не запанікували й застосували, як кажуть, військову хитрість). Це породило в них сумніви. Той досвід навчив мене: навіть коли є прояв агресії з можливим застосуванням зброї, головне — впевненість. Твій найменший сумнів протидіюча сторона, як кажуть, відчує шостим чуттям.
— Тобто це повинен бути натиск на больові точки?
— Я колись їх називав просто психокомплексами. Треба навчитися грати на клавішах душі…
— Але той, хто в мирному житті погрожує комусь чи собі, навряд чи взагалі схильний слухати.
— Наша нервова система поділяється на два типи: одна працює, коли ми в безпеці, друга включається в небезпеці. Для цього наш мудрий організм викидає в кров відповідні гормони — щоб перед загрозою ми ставали сильніші, швидші. Але гормонів може бути так багато, що психіку заклинює в цьому стані. Й от людина зі зброєю стоїть і щось вимагає — у неї, більш за все, включена нервова система, ефективна в небезпеці. Наше завдання — дати відчути їй, що вона в безпеці, й переключити. Вона повинна побачити, що на неї звернули увагу, її хтось чує й дає виговоритися. Треба починати зі згоди, з намагання зрозуміти, чому людина так робить. Ні вербально, ні невербально не проявляти нічого такого, що вона могла б сприйняти як загрозу.
Якось мене викликали на випадок, коли неповнолітня дівчина, переживши травмуючі емоції через нерозділене кохання й конфлікт із батьками, спочатку погрожувала, що вистрибне з вікна (але працівники ДСНС унизу вже натягнули батут), потім — що зруйнує будинок, влаштувавши вибух газу в квартирі. Я довго говорив із нею через двері. А за дверима — тиша. Потім вона викрикувала щось нецензурне — щоб мене не чути. І мене це порадувало: значить, слухала, не згодна — але це контакт. І я говорив далі, робив свою справу. Потім вона включила голосно музику. Я вже почав, було, втрачати надію, вже й спецпризначенці, які стояли неподалік, готові вибивати двері, зарухалися по коридору — й у цей момент вона погодилася зі мною та відчинила сама. Для людини в такому стані важливо, що ось є за дверима хтось, хто не критикує, не дорікає й уже цілих дві години з нею…
Не завжди переговори можливі, не завжди закінчуються, як кажуть, хепі-ендом. У конфлікті, коли озброєний чоловік, у якого, казали, є заручник, і який переслідував свою ідею на межі хворобливості, спочатку неможливо було зробити безпечного майданчика для переговорів — а від цього залежить, наскільки я буду переконливим й ефективним у спілкуванні. Не було контакту кілька годин. У цей час я говорив із родичами, пробував зрозуміти, з ким маю справу. Торік було два випадки поранення поліціянтів під час затримання озброєного злочинця.
“Стрес — складова війни. Нервове перевантаження може відключити деякі ділянки мозку й людина себе поводить неадекватно.”
— Якими знаннями ви озброюєте поліцію?
— До повномасштабного нападу росії ми формували стресостійкість, уміння спілкуватися й вести переговори. Зараз на заняттях передусім — допомога колегам, які зазнали психотравми в бою, членам їхніх родин, родинам загиблих, заручників, переміщених осіб, людям, які в стресі через обстріли. Харків, Київ, Одеса — поки що там справляються, але нас тренують, і ми в будь-який момент повинні бути готові їхати туди.
Днями був психотренінг з одним із підрозділів поліції — як надавати екстрену психологічну допомогу воїнам і цивільним у місцях, де проходять бойові дії. Зокрема й по протоколу Яалома. Стрес — складова війни. Нервове перевантаження може відключити деякі ділянки мозку й людина себе поводить неадекватно. Як її повернути до тями за кілька хвилин? Переконайся, що побратим не поранений, вчить протокол. Контролюй його зброю. Встанови контакт: заговори до нього, запитай, чи бачить він тебе, нехай простежить за твоїм рухом, обережно доторкнися до нього, попроси стиснути твою руку. Запевни: я з тобою, я тобі допоможу і буду з тобою, скільки треба. Постав йому кілька простих питань, щоб включити розумову діяльність, блоковану стресом. Вмотивуй проявити конструктивну дію.
— Психологія — точна наука, як математика: кожна дія зумовлює відповідну дію у відповідь.
— Кожне слово важливе: чому варто казати «я з тобою», «ми разом», а не «ти не один»? Бо людина в стресі чує лише «один», це поглиблює її відчуття ізоляції. Це як казати дитині «не лізь туди», а вона чує «лізь» і «туди». Ефективніше казати «стій тут». Тому коли я пропоную людині зі зброєю «ти можеш поки що не опускати пістолет» замість «ти можеш тримати пістолет», я вказую йому шлях дії: опускати пістолет. Далі можна питати: ти хочеш покласти зброю зараз чи тобі треба якийсь час? Якась гарантія? Я тобі розповім кращі варіанти.
— Коли працює професіонал, включається певне підпорядкування його авторитету, знанням, досвіду.
— Учора був тренінг онлайн, у тому числі й про співналаштування з психотерапевтом. Довіра фахівцю — це дає навіть більше, ніж психотехніки. Цікаво, що через невпевненість спеціаліста навіть «детектор брехні» — а в мене є також напрямок поліграфологічного обстеження — може помилитися. Адже якщо приходить не причетна до злочину людина й помічає непрофесійність поліграфолога, то починає хвилюватися, вже не довіряє самій техніці.
“15 років знадобилося йому для того, «щоб із війни повернулося не тільки моє тіло, але й свідомість»”
— Чи звертаються до вас працівники поліції за індивідуальними психологічними консультаціями?
— Після 2014 року помітно зросла кількість звернень: «не можу спати», «дуже нервовий, кричу на домашніх», панічні атаки, складно опанувати себе, коли треба їхати в бойові умови. Переживання загибелі брата на війні…
— Кожна країна, яка пройшла війну, стикається з тим, що вчорашні воїни важко повертаються до мирного життя. Трапляються повідомлення, коли демобілізований виходить із себе, спалахує конфлікт. Як, принаймні, не нашкодити?
— Є таке поняття: флешбек. Повернення в бій. Знаю цей стан не тільки як психолог. Коли я приїхав у 2014 році з зони бойових дій, після частих вибухів у мене було певне викривлення сприйняття реальності. Тому ті прості звуки, які видала залізна іграшкова машинка, — її протягнув по нерівному бетону сусідський хлопчик, — я почув як автоматну чергу. І впав під машину, коло якої стояв. Американський нейролінгвіст Френк П’юселик, який сам воював у В’єтнамі, сказав, що 15 років знадобилося йому для того, «щоб із війни повернулося не тільки моє тіло, але й свідомість». На війні зникає «правильно» і «неправильно», ти переступаєш межі заради порятунку інших і назад важко повернутися. Там треба вижити. Зір, слух загострюються, а здатність відчувати й демонструвати емоції притупляється. Але потім це переноситься — у кого на який час — у мирне життя.
П’юселик розповів трагічний випадок про американського демобілізованого солдата. Той сидів удома, дивився телевізора. Несподівано ззаду підійшов син, щоб показати іграшку. Миттєва реакція… і трагедія. До речі, П’юселик ще з 2014 року допомагає в Україні організовувати психологічну допомогу воїнам, вважаючи, що найкращий психолог для фронтовика — інший солдат.
Показуйте воїнам, що з вами безпечно. Дехто з рідні, знайомих солдата може спробувати пожартувати над його загостреною чутливістю. Цього робити не варто.
Наша служба прямує до того, щоб опановувати психотерапевтичні практики й допомагати тим, хто повернувся з війни, озброювати їх знаннями про те, як працювати з громадянами — вчорашніми воїнами.
“Життя набагато цінніше за межу городу, за гроші на касі в магазині, за сумку з телефоном на вулиці”
— Зброї більшає, нею можуть просто хвалитися, але в чиї руки попаде — можуть і погрожувати. Як себе вести?
— Головне — не панікувати. Якщо сусід випив чи просто розлютився, йому на думку спала якась образа («ти в мій город заліз!») і погрожує розправою, то ним володіє негатив: страх, злість, гнів. А треба, як я вже казав, емоції виключити та включити його логіку. Можна уникнути спілкування — і це не найгірший варіант. Якщо ж із ним говорити, то не можна ескалувати конфлікт. Не лаятися, не погрожувати, а певним чином погоджуватися: «Я бачу, як тобі погано, ти відчуваєш несправедливість. Я теж вважаю, що це питання треба вирішити». Людина в афекті, в неї все трясеться, для неї це як останній шанс, за будь-яку ціну — то не випробовуй. Життя набагато цінніше за межу городу, за гроші на касі в магазині, за сумку з телефоном на вулиці. Людина знає, що це несправедливо, але життя — дорожче. Звісно, якщо ти не претендуєш на нагороду за героїзм…
І коли грабіжникові щось віддаєш, треба ще й подбати про те, щоб він не злякався й помилково не подумав, що жертва, яка вже стояла з піднятими руками, однією раптом потяглася, як йому здалося, в шухляду за зброєю чи до кнопки виклику поліції. Хіба тільки якщо є стовідсоткова можливість зробити це непомітно. Натомість краще запам’ятайте обличчя нападника, у що вдягнутий, що казав. І потім повідомте поліцію.
Лариса СОКОЛОВСЬКА
Читайте також: Якого лиха може накоїти незаконна зброя
