Ці слова народились після того, як наше волонтерське авто в’їхало на територію Донецької області. На тутешніх ланах, так само, як і дніпропетровських та кіровоградських, снували комбайни, обмолочуючи соняшник. Услід за ними бігали тракторні агрегати, які толочили до землі й подрібнювали соняшничиння. Подекуди курява здіймалася за сівалками на гонах майбутніх озимих пшениць. Збіглися в часі жнивування пізніх культур і осіння сівба. Та чим ближче до фронту, тим чіткіше проглядається на тутешніх ланах подих війни. Бо стернища обмолочених влітку пшениць, поля сірого соняшнику та пожовклої кукурудзи, потемнілі від спеки клапті необроблюваної землі все більше мережать протитанкові рови, нові траншеї та окопи.
Збройні сили готують запасні позиції. Про всяк випадок. Бо ворог невпинно сіє наліво й направо смерть і біду. Тож наші бійці мусять дбати і про бойові позиції на «передку», і про тил. Бо кінця й краю навалі московитів поки що не видно.
Не таємниця, що чимало земляних робіт як у прифронтовій смузі, так і безпосередньо в зоні бойових дій виконує землерийна техніка. Проте не бракувало й не бракує роботи для лопати в руках бійця. Бо не скрізь техніка спроможна працювати, а десь просто треба зачистити та довести до толку те, що викопав екскаватор. Тому перед цією поїздкою на Донбас у підшефний підрозділ керівник нашої волонтерської групи Юрій Возовітов поцікавився в бійців, що їм необхідне із реманенту. Бо смаколики — смаколиками, а фронтовикам час від часу потрібні скоби, плівка, сокири чи кирки, бензопилка чи генератор. І почув у відповідь, що виникла потреба в лопатах. Тож Юрій Леонідович подбав, щоб повезти замовлене воїнам. Звичайно ж, узяв він і сім маскувальних сіток, які зв’язали волонтерки з його Іваньківської козацької сотні та жіноцтво села Тимошівка на Маньківщині.
Загалом цю поїздку готував гетьман Українського козацтва Віталій Чепелуха, який подбав, щоб і добреників, і випічки, і фруктів було доволі. Очолив групу отаман Іваньківської козацької сотні Юрій Возовітов (на верхньому фото зліва), від ГО «Охматівська Січ» поїхав автор цих рядків. Третім у нашій групі став обозний козацтва Олександр Кононенко. Він сконтактував їхню козацьку спільноту, очолювану Дмитром Іванашком, із волонтерами Українського козацтва. Олександру Миколайовичу підсобив його духовний побратим Володимир Романченко, котрий забезпечив закрутки, свіжі овочі та фрукти, мед та олію з села Хрещатик. Отож у свою першу поїздку на фронт Олександр Кононенко також додав добрячу купу продуктів.
З кількома нашими земляками ми зустрілися в різних місцях. Хтось був на бойових позиціях і викроїв буквально якусь годину, щоб зустрітися з нами. Ще хтось, як приміром Петро Веремієнко, після більш як двох років безвиїзного перебування в підрозділі, нарешті поїхав у довгоочікувану відпустку в рідну Юрківку на Звенигородщину. Кілька днів відпочинку промайнули швидко, і Петро Петрович їхав знову на фронт. А ось черкащани Дмитро Автомієнко та Сергій Бараник якраз рухалися прифронтовим шляхом нам назустріч. Олександр Осадчук якось викроїв пів години, щоб майже через 16 років перетнутися з Юрієм Возовітовим і згадати, як разом на вантажівках долали простори України.
Всі вони — захисники, які тримають оборону рідної землі. Не будемо називати їхні бригади чи батальйони — суть не в найменуваннях військових формувань, а в тому, що воїни стійко тримають оборону, відбивають ворожі атаки та контратакують. Тобто роблять так, як цього вимагає війна. Хтось тримає оборону на панівній висоті, а хтось — у пошарпаній осколками лісосмузі. Хтось обороняє шахтарське селище, а хтось — невелике сільце в донецькому степу. Хтось безпосередньо стріляє по ворогу, а хтось — підвозить боєприпаси на передову з тимчасової невеликої бази зосередження, яка сьогодні — тут, а завтра буде в зовсім іншім місці. Степ, поритий траншеями й ровами, тримає оборону.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора. Фронтовий Донбас
Читайте також: «Прохор»: Тільки разом зможемо подолати цинічного підступного ворога
