Якомога довше залишатися лікаркою, а не пацієнткою — про таке своє бажання сказала Тамара Маклашина колегам колись, коли їй у 60 років вручали диплом про звання заслуженого лікаря України.
Вона — легенда черкаської медицини. У неї аж 61 рік лікарського стажу. Вона була серед тих, хто створював гастроентерологічну службу області. Її школу пройшли 67 лікарів-інтернів. Понад три десятки років була відповідальним секретарем атестаційної комісії, що екзаменувала лікарів області.
А починала після інституту дільничною терапевткою — сім років у Запоріжжі, потім, після розлучення, — у Черкасах рік лікаркою швидкої допомоги, півтора року — на хімкомбінаті. Коли її роботу цехового лікаря інспектував Ігор Коляда, завідувач терапевтичного відділення обласної лікарні, він був здивований, чому наскільки фахова колега досі не працює у них в обласній? «Та хто ж мене туди візьме?» — дивувалася на це з притаманною їй скромністю Тамара Олександрівна. Її запросили до головного лікаря обллікарні, і той призначив її в терапевтичне відділення (потім у гастроентерологічне). Хоч і був сприкрений: як молоді лікарки думають повноцінно працювати, маючи малих дітей? А її синові було тоді чотири роки. А треба їздити в райони — інспектувати колег, консультувати, працювати по місяцю у відрядженні від військкомату. Їздила за себе й за когось, бо ж «у Маклашиної нема сім’ї» і «є бабуся, яка може за дитиною приглянути!».
Коли в Першій міській лікарні Черкас відкрилося гастроентерологічне відділення, її зманила туди завідувачка: спокусила тим, що не треба їздити по області — а значить, вона може більше побути із сином, який уже виріс, став п’ятикласником, поки мама все на роботі… В обласній на неї після того сердились і, як каже Тамара Олександрівна, «за мною сумували», бо вона, м’яко кажучи, могла закривати всі прогалини, де потрібен був спеціаліст.
На новому місці, в улюбленій сфері гастроентерології, каже, «було легко працювати, і пацієнти добре ставилися». Та якось приїхав головний лікар Третьої міської лікарні (тоді, у 1978, приймала поліклініка, а корпус лікарні ще будувався) Анатолій Рудковський. Безапеляційно запропонував: ми відкриваємо перше відділення лікарні — терапевтичне, очолюйте і лікуйте.
— Я відмовилась — я ж гастроентеролог. Він каже: буде потім вам і гастроентерологічне. Приїхав наступного дня і повіз у лікарню. Це був кінець грудня. Піднімаємося на сьомий поверх приміщення, з якого щойно пішли будівельники (і ліфтів ще не було). Я стою біля вікна і дивлюся вдаль: надворі мокрий сніг, шибки брудні, у фарбі, на підлозі цемент і побілка, через погано зроблені рами задуває в щілини. Я думаю: куди я попала? А він мені: думайте, кого візьмете на старшу медсестру!
Згодом Тамара Олександрівна із своїм маленьким колективом (кадри вмовила прийти із попередніх місць роботи) навкарачки місяць драяли сьомий поверх. Але головний лікар усе не хотів відкривати лікарню: не все готово.
— Коли ж 8 лютого (він поїхав у місто) знизу дзвонять: тут ось хворий з важким гіпертонічним кризом… Може, ви його візьмете? Кажу, ми ж ще не відкрилися… Та зважилася: а, оформляйте історію. Взяли ще й жінку з важкою стенокардією (вони обоє були потім на 25-річчі відкриття нашої лікарні). Коли повернувся головний лікар, йому донесли: «Маклашина вже без вас відкрила лікарню!». Він залетів на сьомий поверх… Але хворим уже на той час покращало, і вони йому дуже дякували. І головлікар відтанув. Ночували вже того дня шестеро пацієнтів. А харчоблок ще ж не працює. Я послала старшу медсестру Жанну Артемівну Острову — вона купила булочок і кефіру на вечерю хворим. А на ранок прийшла дієтсестра і зварила картопляний суп, і варила сама такий суп чотири дні, поки запрацював харчоблок. Дієту я складала з продуктів, які були.
А через три місяці відкрили відділення невідкладної допомоги — звідтоді, й по цей день, лікарня запрацювала як ургентна. Тамара Олександрівна, маючи досвід, допомагала в становленні нового відділення. Потім завідувала гастроентерологічним. Гоїли без операцій виразки, лікували хронічні запалення й інші порушення роботи органів травлення за новими методиками. Наприклад:
— У гастроентерології у 1990 році ми вперше в області запровадили УЗД, яке дозволяло, зокрема, бачити камінці в жовчному міхурі. То до мене щоранку з усього миру з’їжджалися хворі…
Коли на базі відділення зробили денний стаціонар, Тамара Маклашина перейшла на роботу в обласний госпіталь, який очолював Анатолій Рудковський, де й віддала професії ще 15 років. Потім спробувала себе у приватній медицині — два роки, аж до лютневого дня початку повномасштабної війни, приймала в одній з клінік.
Так вона, скільки могла, залишалася лікаркою. Та ось уже і їй випало бути й пацієнткою. У селі, де живе з чоловіком, травмувала руку і плече. Бігом у травмпункт Третьої лікарні. Як зустрів її заклад? Яким побачила, так би мовити, зсередини рівень сучасної медицини?
— Рентгенобстеження підтвердило діагноз досвідченого травматолога Олега Кошмана: складний перелом, тільки операція (зараз у мене в плечі 12 скріпок).
Перші години — очікування лікаря, палата на чотири ліжка, задовільні умови. Але переводять у гінекологічне відділення, де теж є ліжка пацієнтів травматології.
— Палата на 6 ліжок, поруч — важка хвора, яка потребує більш регулярного догляду. Моє лікарняне простирадло не підлягає ремонту. Місце під вікном, за вікном 38 градусів, у шторі дірка — я тримаю її непошкодженою рукою, щоб не било сонце. Чотири години чекаю лікаря, син добивається: коли ж маму оглянуть? А переді мною всі мої роки в цій лікарні пропливають…
Це — Євген Петрович Чернюк. Він мені оперував ногу вісім років до цього, професійно, я вже й забула про ту травму. Анестезіолог Роман Олександрович Олексієнко пояснив мені суть провідникового знеболення, це досить новий метод. Організм його, я переконалася, набагато легше переносить. А під наркозом у мої 85 довелося бути довго: операція, на яку взяв наступного дня Євген Петрович, тривала майже 5 годин.
Мене порадувало, що обидва лікарі — молоді, грамотні, відповідальні. Євген Петрович, попри статус, може допомогти молодшому медперсоналу підняти чи перевернути хворого. Колеги говорять, що це — дуже перспективний лікар. У таких ніколи не згасне вогник лікарської клятви, яку ми кожен даємо: «Тобі, медицино, перший свідомий мій подих, і подих останній — тобі». Рівень лікарської допомоги у Третій лікарні, через яку проходить скільки пацієнтів, які потребують негайної допомоги, залишається високим, — оцінює Тамара Маклашина.
І це оцінка не тільки пацієнтки, а насамперед — професіонала.
Лариса СОКОЛОВСЬКА
Читайте також: ВЛК: лікарям пояснили, що їх чекає за маніпуляції з діагнозами
