Наш благословенний Черкаський край багатий на все — на мальовничі краєвиди, родючі землі, чарівні гаї, врожайні сади, тихоплинні струмки і порожисті ріки зі скелястими берегами, неозорі поля й древні села. Та найбільше багатство — це наші люди. Люди роботящі, невтомні, майстровиті та хазяйновиті. А серед них — щедрі на таланти, які мають Богом дані особливі здібності чи неперевершені вміння в котрійсь із мистецьких царин. Зустрінешся з такою людиною — і дух захоплює від її таланту, що іскриться своїми надзвичайними гранями. На одну з таких цікавих особистостей звернув мою журналістську увагу директор приватного підприємства «БМ «Благодатне», що на Тальнівщині, Микола Прокопович Бевзенко: “А ви поспілкуйтеся з жителькою нашого села Романівка Ілоною Харковенко. Це — талановита молода особа, яка зросла й продовжує розквітати в нашому селі”.
Я прислухався до поради Миколи Прокоповича й у черговий раз переконався в тому, як він добре знає своїх односельчан і як мудро оцінює особистості свого оточення.
Струнка, підтягнута, симпатична Ілона справді виявилася не просто цікавою співрозмовницею, а талановитою юнкою, яка володіє мелодійним і досить-таки сильним голосом. Її мистецькою стихією виявився спів, наші рідні українські пісні. Пригадуючи своє дитинство, навчання в місцевій середній школі, Ілона добрим словом згадала вчительку Наталію Мельник, предметом якої було художнє мистецтво.
— Наталія Іванівна звернула увагу на те, що я маю схильність до співу, відчуваю мелодійність і ритміку того чи іншого музичного твору, — пригадує Ілона. — Вона всіляко намагалася заохотити мене, терпляче пояснювала, що варто не боятися співати поміж людей і для людей. Подібними порадами дещо згодом підтримав мене й керівник аматорського сільського хору Дмитро Іванович Штурхаль. Як і в усякої сільської дитини, мені бракувало впевненості, була сором’язливою. З допомогою наставників це мені з часом вдалося подолати.
Того літа неподалік від садиби Ілониної матері Оксани Рудої зростали на полі соняшники. І коли вони влітку почали цвісти, дівчина прошкувала в міжряддя квітучих золотисто-жовтих голівок і заводила якусь пісню. Степовий простір і височінь голубого неба над квітучим полем мимоволі знімали всі перепони — її голос лунав вільно, широко й ніжно. Ті імпровізовані піснеспіви при світлі розкішного соняшникового лану остаточно утвердили в Ілони думку, що пісня — це її рідне середовище, яке може стати її майбутнім, невід’ємною часткою її життя. І романівська дівчинка вступила на навчання в Уманське музучилище ім.Порфирія Демуцького. Там їй також пощастило на добрих і щирих людей, які її помітили, підтримали.
Так про Ілону відгукується колишня викладачка співу (а нині — директор закладу) Інна Ряба, коли я зателефонував до неї.
— Вона була не просто талановитою студенткою, а рідненькою для моїх душі та серця, — розповіла Інна Миколаївна. — Ілонка, мов губка воду, всотувала в себе все нове, що стосувалося співу. Я відчувала, що пісня для неї — це все, це те, що живить її єство. Гарна, талановита, уважна й сприйнятлива до поради, до науки. Тому я рекомендувала їй продовжити навчання в Київському національному університеті культури і мистецтв. Так вона й зробила.
Два роки викладачкою в Ілони була Наталія Цюпа, потім — Поліна Павлюченко. Це — відомі особистості мистецького світу, їм було чого навчити здібну сільську дівчину.
— Ні разу, ні хвилини не жалкую, що була їхньою ученицею, — розповідає Ілона. — Обидві — і Наталія Петрівна, і Поліна Григорівна — були справжніми українськими талантами, їм було чому нас навчати. Їхня методика — унікальна, бо має свої вартісні особливості. Й такої думки не лише я. Вони були не просто тактовними, інтелігентними, а навіть терплячими викладачками. За що їм буду вдячна все своє життя.
У КНУКіМ Ілона мала змогу познайомитись із багатьма цікавими особистостями. Зокрема, в один час із нею вчилася Наталія Шинкаренко з Полтавщини — талановита дівчина, що успадкувала голос своєї всесвітньо відомої землячки Раїси Кириченко. А ще було спілкування з такими талановитими людьми артистичного середовища, як Григорій Чапкіс, Олег Винник, Ірина Федишин, Тіна Кароль та багатьма іншими.
Згадуючи роки свого навчання, вона так підсумовує їх:
— В Умані було здобування базової музичної освіти, знання. А Київ — це студентське й мистецьке життя.
Власне КНУКіМом вона не обмежилась, а ще навчалась і в Уманському педагогічному університеті, який закінчила в січні цього року, здобувши диплом магістра.
Згадуючи юність, Ілона відверто розповіла, що мала три мрії: закінчити навчання в культосвітньому виші, одружитися, мати дитину. Тобто, все те, про що мріє, мабуть, кожна дівчина. Й усі три її мрії здійснилися: науку — здобула, має родину й дитину. Чоловік Богдан Харковенко працює заступником у Миколи Бевзенка. У подружжя підростає синочок Матвійко, якому йде третій рочок.
А Ілона Харковенко згуртувала в рідній Романівці жіночий аматорський гурт «Барви». В ньому співають такі ж талановиті молоді односельчанки, як і вона сама — Світлана Юрпольська, Тетяна Ярмоленко, Юлія Ткач.
— Світлана — це ніби своєрідний моторчик колективу, — розповідає Ілона Станіславівна. — Маємо в репертуарі понад два десятки пісень, регулярно виступаємо перед земляками. Вдячні за допомогу, яку надає нашому гурту керівник агропідприємства Микола Прокопович Бевзенко. На мої прохання відгукується й усіляко підтримує мене також батько Станіслав Петрович, який перебуває за кордоном.
Цікавлюсь, яка зараз мрія в молодої жінки?
— Є мрія зі старшими жителями згадати автентику, фольклор, місцеві пісні. Хочу й із школяриками, вихованцями дитсадка ширше зайнятися піснями. А на найближчий час — підготувати концерт до Дня батька. Бо наші батьки й наші ровесники-захисники заслужили пильнішої шани та уваги до себе.
Василь Марченко, фото автора. Тальнівщина
Читайте також: Черкаські митці об’єдналися у спільному мистецькому проєкті до 70-річчя створення області
