У книжці «Повернення», що вийшла в Черкасах у видавництві «Вертикаль», про свій родовід розповів відомий на Черкащині аграрій Володимир Васецький. Його прадід Микола виїхав, було, на початку ХХ століття з сім’єю у пошуку землі та долі на цілину в Казахстан — як і тисячі земляків у столипінську реформу.
У 1902 році мій дід Микола Мефодійович Васецький із групою односельців із Полтавської губернії, з дружиною та дворічною донькою Катею, підводою, упрягши в неї корову, чотири місяці добиралися до села Кійма (нині — Жаксинського району Акмолинської області), що у північно-західній частині Казахстану, — пригадує Володимир Васецький. — Як розповідав дід Микола у 1946 році мені, дев’ятирічному, складним був той переїзд. Удень їхали, ввечері корову розпрягали, видоювали, годували її, й самі вечеряли. Уранці — знову подоїли, поснідали — і в дорогу».
«Степ і степ, за Волгою села не наші: хати з пласкими дахами, а то і юрти, кошмою вкриті. Ні садочків, ні тиночків… Все чудне, — міркував 22-річний Микола, за плечима якого на возі сиділа з маленьким дитям дружина. Але ж землі неораної — скільки оком кинь… І непогана земля, сіра, аж чорна… Люди наші, полтавські, їдуть, то їдемо й ми! — ствердився».
У кінці XVIII — на початку ХХ століття котилися переселенські хвилі українців у пошуках вільних земель. Бо в селі або всю вільну землю розкупили (царський уряд намагався зберегти недоторканними поміщицькі землеволодіння), або угіддя є, та придбати нема за що. Хазяїв, яким бракувало наділів, переселяли на вільні території Оренбурзької, Самарської, Саратовської губерній, а також компактно розселяли в Південно-Західному Сибіру, у Північному Казахстані, на Далекому Сході. Тільки з 1906 по 1913 рік із дев’яти українських губерній виїхало в Азію 1,2 мільйона селян, звідки, однак, чверть повернулися.
…Одна біда — безземелля — була позаду, а що попереду, того не могли роздивитися з дружиною далеко на обрії в степу.
А буде те, що наздожене їх тут і колективізація, і голод, і вони залишаться назавжди на цій шуканій землі, а дітей і внуків молитимуть повертатися в Україну.
Отак і дід Микола, а потім і його син Георгій завжди заповідали своїм дітям і онукам: повертайтесь в Україну! Бо ніде нема краще, як на рідній землі.
Онук виконав дідову заповідь: Володимир Васецький подався вчитися в Київ і залишився працювати на Черкащині.
«Коли мої старші товариші пішли до школи, мені теж закортіло, — пригадує свій початок шляху в науку в Казахстані. — Але ще не брали, хоч мені вже виповнилося сім. Я лише супроводжував друзів до класу і там їх чекав. Одного разу, коли вже минув місяць із початку навчального року, завучка Марія Михайлівна покликала мене до вчительської й поцікавилася, чого я тут. Я сказав, що хочу вчитися. Вона поставила кілька запитань по цифрах на годиннику на стіні, ще щось, для мене легке. І повела мене в клас, посадила за парту й сказала вчительці, що «хай він ходить у школу». Вдома я з радістю повідомив матері, що вже — школяр. Вона тільки й відповіла: «Добре». Наздогнав у навчанні тих, хто почав із 1 вересня. Зошитів не було — писали ми на газетах, книжках. Чорнило робили з буряків і сажі.
…Продовжив навчання спочатку в загальній, а потім — у чоловічій школі. При дитячій технічній станції відвідував авіа- та фотогуртки. Це вимагало засвоювати більше знань. Так, щоб зробити крило планера, треба було провести сотні розрахунків, перенести їх на міліметровий папір, з’єднати крапки лекалом. І тільки тоді викреслюється нервюра, яка накладається на міліметрову фанеру й деталь випилюється лобзиком. І таких нервюр на крило треба було 10-12 штук. Щоб швидше робити розрахунки, опанував логарифмічну лінійку, яку мені друзі подарували на день народження (знали, що вона мені дуже потрібна, і, як пізніше з’ясувалося, поцупили її у директора стадіону)».
Володимира Васецького вирізняє серед колег здатність легко сприймати технічний прогрес. Пригадує початок комп’ютеризації економіки сільського господарства у 1990-их, курси підвищення кваліфікації: «Нас навчали працювати в програмах, записувати на диск, форматувати. Це вже прогресивніше, ніж ЕОМ — електронно-обчислювальна машина (рахував на такій ще в Драбівському бурякорадгоспі: вона була громіздка, шуміла, гриміла, паси всередині неї заїдали і я вночі їх розбирав)».
Працювати в управлінні галуззю сільського господарства Володимиру Васецькому випало в час, коли земля поверталася в приватну власність. Проєкт аграрного маркетингу, який діяв в області за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку і мав посприяти підвищенню доходів і створенню робочих місць на селі, очолив у 67-річному віці, дещо раніше заснував кредитну спілку для працівників агросфери.
Кожна людина, кожна доля — частина історії.
Пропонуємо читачам уривок із книжки.
— Він розповідав нам їх не раз, — розповів Володимир Георгійович. — Значить, вважав потрібними для життя. Я потім їх і своїм дітям розказував. Видно, батько почув їх од свого батька Миколи. А той був, скажемо так, креативною людиною. Бо поїхати по землю за тисячі кілометрів — це таки непросте рішення.
Один небідний і мудрий батько під кінець свого життя заповідав синові: «Ніколи не ходи у порваних чоботях, їж тільки мед, і з людьми не здоровкайся».
Коли батько помер, син і далі жив собі на широку ногу: чоботи, що порвались, викидав на горище і взував нові; їв уїжно; по селу йде — ні на кого не дивиться, ні до кого не вітається — як і вчив батько.
Але батькові статки танули. Ось і на нові чоботи грошей нема, а ходити в чомусь треба. Він думав-думав: виліз на горище, полатав старі — і вже не в порваних ходить.
А тут нова біда: нема чого їсти… Думав-думав: що ж його робити? Мабуть, треба йти працювати…
Він ні світ ні зоря — в поле: оре, сіє, косить… А люди такого рання ще сплять, вітатись ні до кого. Уже як сонечко зблисне, тоді йдуть повз нього — самі до нього вітаються.
А як у полі наробиться — то й хліб із водою видається йому медом…
Вирішив Петро найнятися до пана на роботу.
Пан зразу пробує його в ділі:
— Оно, — каже, — бачиш, — на дорозі віз, чоловік щось везе? То піди й дізнайся, що.
Наймит прибігає:
— Везуть пшеницю!
— А скільки тієї пшениці?
Наймит не знає — знову побіг. Прибігає:
— Десять пудів!
— А почому?
Не знає, знову побіг… Так бігав ще не раз, поки все, що треба, вивідав, а тоді й ще раз за наказом пана побіг та завернув воза із збіжжям у панів двір…
Перегодом знову той кличе:
— Петре, оно бачиш воза? Піди й довідайся, що везе.
Наймит прибігає:
— Зерно, скільки-то, по такій-то ціні, — і підкинув шапку.
Це побачили здалеку на возі — розвернули голоблі й поїхали по домовленому знаку прямісінько в панський двір.
Батько з сином заготовили кавунів і поклали їх на горище.
І щоразу батько, посилаючи сина знести кавуна, наказував:
— Тільки ж вибирай не цілого та гарного, а шукай підгнилого. Доїмо, щоб не пропав.
Так вони самі тільки підгнилі кавуни і їли, поки всі не закінчились…
Лариса СОКОЛОВСЬКА
Читайте також: Книга-воїн Василя Симоненка
