Вперше я переконався в цьому ще у 2015 році, коли поблизу Павлополя зустрівся із захисниками України. Так склалося, що поїхав тоді до Маріуполя, не афішуючи свою поїздку ні серед рідних, ні серед колег-газетярів. Різне говорилося тоді серед людей про бої на Донбасі. Тож мені хотілося побачити все самому й реалістично оцінити з точки зору колишнього військового журналіста, що відбувається на фронті.
Серед бійців, що тримали оборону біля цього невеличкого населеного пункту неподалік від Маріуполя, виявилося й кілька уродженців Черкащини. Дізнавшись, що я — журналіст, працюю в редакції обласної газети, хлопці поцікавилися:
— А свіжих номерів «Черкаського краю» ви нам, випадково, не прихопили? Цікаво прочитати про новини життя своєї області.
На щастя, їдучи в цю точку приазовського Донбасу, я залишив, про всяк випадок, у наплічній сумці кілька примірників останнього номера. Їх якраз стачило всім бійцям-землякам, що спілкувалися зі мною. Новина, що тут перебуває журналіст із Черкас, поширилася серед захисників. І ось до мене підійшов ще один земляк із Черкащини.
— Мені сказали, що ви тут хлопцям свою газету роздавали. А для мене випадково не лишилася хоч одна?
Я зиркнув до сумки. Слава Богу, там був ще один примірник.
— Ваша вас дочекалася, — відповів я жартома, простягаючи газету бійцю.
— У сусідньому взводі є мій земляк, також із Черкас, то ви й для нього дайте, я йому передам, — попрохав воїн.
— Як не прикро, але більше немає, я вам віддав останню, — безпорадно розвів я руками.
Ось тоді я зробив для себе висновок, що, їдучи в район АТО (пізніше — ООС), треба брати не три-п’ять газет, а хоча б десяток чи й півтора, щоб усім землякам, кому дороге слово про рідний край, вистачило примірників.
Після того, куди б я не їхав: на фронтовий Донбас чи в Старогнатівку, Мар’їнку, Красногорівку чи Авдіївку, Водяне чи Піски, Опитне чи Світлодарську дугу, Троїцьке чи Золоте, станицю Луганську чи Щастя — я обов’язково прихоплював із собою півтора-два десятки примірників свіжого номера «Черкаського краю». Стало правилом надсилати бійцям на вказану ними адресу газету з розповідями про них. Якщо траплялася нагода, то редакція передавала газету й через волонтерів. Але основним стало правило — самому везти свою газету на фронт. Бо там її читають і чекають.
З того першого приїзду на фронт під Павлопіль у 2015 році були десятки поїздок до бійців. Їздив багато разів самостійно, часто запрошували волонтери. Нині відвідую бійців, в основному, з ними. Тепер додалися фронтова Слобожанщина, Херсонщина, запорізькі степи. Різні підрозділи, різні роди військ, нові знайомства й давні друзі. Але завжди везу воїнам свою газету, бо вона їм цікава, вони хочуть знати, чим живе рідна Черкащина.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора (в різний час і в різних місцях фронтів)
На фото: (вгорі) Юрій Сліпченко з села Хутори, Анатолій Педоренко з Млієва, Артур Романча та Антон Відомий із Черкас; Олександр Гуцало зі Скотаревого.
Читайте також: На фронті на Другу Пречисту
