Хто не знає повісті «Кайдашева сім’я»? Але її автор, наш земляк із Стеблева, що на Корсунщині, Іван Нечуй-Левицький, писав талановито не лише гумористично-викривальні твори, як це підселялося нам в уми в радянській школі. Він гостро ставив питання як про життя кріпаків і заробітчан у російській імперії, так і про долю української інтелігенції та загалом українства, якому вона покликана бути проводирем.
Нам потрібна своя література
Іван Нечуй-Левицький журився про те, як хмари зросійщення затягують наше небо. Його перу належить праця з промовистою назвою: «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини». російська література, палко стверджує він, потрібна росії, а нам потрібна своя. Та біда в тому, що наша інтелігенція виховалася на чужій літературі, яка підмінила власну.
Він також був категоричним щодо правопису: писати треба так, як люди говорять. Добре знав живу народну мову, помічав росіянізми, полонізми та будь-які іншомовні впливи, й уникав їх. Казав не «негативне», а «одкидне», не «позитивне», а «покладне».
Маючи м’яку вдачу, письменник показував твердість і категоричність, коли йшлося про святі для нього речі.
Про родинну атмосферу, в якій зростав Іван Левицький (псевдо Нечуй додав до свого прізвища з початком літературної діяльності), на своїй сторінці в мережі розповідає Андрій ХАВРУСЬ, завідувач літературно-меморіального музею І.С.Нечуя-Левицького в Стеблеві.
«Набравшись у народу смаку словесного»
Як і в багатьох мемуаристів, спогади Нечуя про дитинство сповнені ностальгічних почуттів. Їх він подав у мемуарах «Життєпись Івана Левицького (Нечуя), написана ним самим», зазначає Андрій Хаврусь.
Мати Івана, Анна Лук’янівна, була дочкою Лук’яна Трезвинського, священника панянського Лебединського монастиря. На жаль, світлин батьків Івана Семеновича немає. Тож ми можемо уявити матір Нечуя з його опису: «…Була висока на зріст, здорова, говорюча, мала добрий голос і за роботою любила співати українські пісні, як роблять селяни, бо й її мати була селянка з Лебедина з фамілії Давиденків. І тепер в Лебедині та в Матусові є мої родичі селяни Давиденки». Письменник зазначає, що мати не вміла говорити по-російськи, а говорила чудовою чистою українською мовою зовсім по-народному, з приказками та прислів’ями.
Далі з розповіді Нечуя дізнаємося, що його мати була письменною, вчилася в лебединських черниць по церковнослов’янських книжках і не могла за ними вивчитися по-російськи, бо Лебединський монастир був зовсім народний: у ньому черниці були селянами й говорили між собою по-українськи. Письменник наголошує, що мати була дуже віруючою та богомільною, адже зросла біля стін монастиря й часто відвідувала його. Вечорами вона любила читати житія святих. Читаючи житіє Іосифа Прекрасного, вона плакала, а малий Іван слухав і плакав разом із нею.
Коли Іванові було 13 років, його мати померла. Це стало для нього глибоким психологічним ударом, адже, за його словами, мати любила свого найстаршого сина більше від усіх дітей. Її Нечуй змальовує як надзвичайно добру людину.
Зі спогадів Нечуя дізнаємося про умови та настрій, які панували в їхній родині. «В нашій сім’ї всі говорили по-українській. При батькові доживав свій довгий вік до 90 літ дід Степан Левицький, доживала віку материна мати, і обоє вони, як і моя мати, не вміли й слова по-великоруській. Очевидячки, батько, я, брати й сестра говорили українським язиком».
Ще одним світлим спогадом для Нечуя була нянька — баба Мотря. Саме від неї й дівчат-наймичок малий Іван переймав пісні, які вони співали ввечері та вдосвіта за роботою, й казки, які розказувала баба Мотря. Письменник пригадував: «В довгі зимні досвітки я було чую пісні дівчат через сон, і мені було в сні показувалися ті образи, про які співали дівчата, тільки трохи переіначені».
Батько письменника, священник Семен Левицький, постає зі спогадів сина досить суворим, але освіченим і патріотичним. «Батько не мав впливу на мене: дуже флегматичний, заїкуватий в розмові, але не в читанні і в проповідях, він сидів, а більш того лежав у своїй кімнаті з книжкою в руках і рідко виходив до нас — і нас не пускав до себе, — згадує Іван Семенович. — Він не любив хазяйства, все сидів над книжками і був придатний більше до тихої кабінетної жизні. Все хазяйство вела моя мати, всім клопоталася і тим вкоротила свій вік».
За спогадами Нечуя, батькові бракувало тепла та ніжності до дітей, але найстарший син Іван не засуджує його, а виражає глибоку повагу до батька за його розуміння й шанування української культури та справжній патріотизм.
Крім того, Семен Левицький відкрив у власній хаті школу для навчання стеблівських дітей, і воно велося українською. Проте місцевий пан Головінський школу закрив, а дітей відправив працювати на Стеблівську суконну фабрику. Він попередив отця Семена: «Як ви, ксьонже, вивчите мужиків, то піду й я на поле робити, підете й ви». До речі, школа, за висловом канадського літературознавця, професора Торонтського університету Максима Тарнавського, автора книги «Нечуваний Нечуй», поза сумнівом мала виразний український, а, може, навіть антипольський характер.
Батько Нечуя Семен Левицький записував український фольклор, записами обмінювався з іншими збирачами, зокрема з Пантелеймоном Кулішем. Цікавий факт описує той же таки Максим Тарнавський у своїй книзі. Скажімо, 1845 року, коли Нечуєві було тільки сім років, його батько надіслав опис українського весілля Кулішеві. Через двадцять п’ять років у анонімному редакторському передньому слові до оповідання в «Правді» (журнал), яку він тоді редагував, Куліш (пишучи про себе від третьої особи) пригадував: «Колись давно п.Куліш, їздивши і ходивши по Київщині, спізнавсь із розумним одним попом сільським. Опісля той піп збирав для п.Куліша між народом пісні, приказки, перекази і т.і. та й давав переписувати малому синкові, щоб посилати через пошту. Оцей же то синок, набравшись у народу смаку словесного, об’явивсь тепер славним Нечуєм». Опис весілля Куліш переслав фольклористові Осипові Бородянському, а з його архівів відомий український знавець народної творчості Олексій Дей перевидав записи. Вони містять багато народних пісень, частина з них згодом лягли в основу Нечуєвих оповідань.
Витоки проукраїнської позиції отця Семена відображались у його проповідях українською мовою, які він писав. Семен Левицький зібрав їх та відіслав митрополитові, проте в Київській духовній академії визнали, що «язик проповідей не достоїн церковної кафедри».
Нечуй із гордістю підкреслює у «Життєписі» патріотизм батька та наголошує, що в його бібліотеці були «Історія Малоросії» й «Літопис Самовидця», але не було ні Пушкіна, ні Гоголя.
