Кажу так тому, бо знав Івана Орла майже з перших днів його керівництва господарством у Лихолітах на Чорнобаївщині. Він не цурався звертатися за порадою до своїх старших, більш досвідчених, колег, не соромився запитати у них про те, що часом викликало сумнів. Мені також була притаманна подібна риса. На Чорнобаївщині одним із таких керівників, із ким я час від часу спілкувався, був багаторічний очільник господарства в Лукашівці Олексій Мироненко. Ось там, у Лукашівці, коли я завітав до Олексія Андрійовича на нашу розмову, й нагодився Іван Іванович.
Збагнувши, що ми незнайомі, Мироненко з притаманною йому щирістю нас і познайомив:
— Це — Іван Іванович Орел, мій колега з Лихолітів. А це — журналіст Василь Іванович Марченко, мій хороший знайомий. Село та хліборобство — його тематика.
З тієї зустрічі й розпочалося наше з Іваном Івановичем спілкування, якому судилося тривати до кінця його земного шляху. Часи для аграрників були непрості, життя раз за разом ставило перед селянами одну проблему за іншою. А тут ще й погода почала міняти характер, додаючи спеки та врізаючи опади… Іван Іванович пильно слідкував за моїми публікаціями, нерідко бувало так, що й телефонував, допитувався про подробиці господарювання того чи іншого сільгосппідприємства, фермера. І дуже часто, збагнувши, що в моїх кореспонденціях є певне раціональне зерно, завершував телефонну розмову незмінним:
— Будете в наших краях — заїжджайте! Буду радий вас побачити.
Далеко не кожна наша зустріч ставала темою публікації на газетній сторінці. Й цьому є пояснення: він ділився своїми сумнівами, здогадами, передбаченнями, планами. Й обов’язково цікавився, чи про все побачене я написав у газеті, чи не лишилося щось у блокноті. Наші розмови були відверті, бо Іван Орел переконався: коли він застеріг, що сказане ним — «не для преси», на газетну сторінку я його ніколи не вкину. За моєю порадою він інколи, бувало, їздив до якогось району в певне господарство, й сам бачив те, що хотів до дрібниць осягнути, що становило для нього певний практичний інтерес. Це був допитливий чоловік, у якого порядність була помножена на працелюбство, а любов до рідної землі — на повагу до людей.
Лихоліти — рідне село Івана Івановича. Він тут прожив усе своє життя. В молодості обрав педагогічну стежину, працював у місцевій школі вчителем фізкультури. Мабуть, завдяки цій прихильності до фізичного виховання він до останніх днів свого життя зберіг стрункість і підтягнутість постаті. Але, відпрацювавши на педагогічній ниві 25 років, пішов у свій, лихолітівський, колгосп бригадиром. Виявилося, що колишній фізрук має неабиякі організаторські здібності, вимогливий не лише до людей, а й до себе.
Настав час, коли на довір’я людей відповів взаємністю, тож відважився очолити господарство. Бо, працюючи бригадиром, бачив, що не все в ньому йде до ладу, що не завжди обирається істинно вірний шлях вирішення того чи іншого питання, що інколи вузол проблем рубається з плеча, замість того, щоб спробувати його розв’язати. Тому, ставши очільником селянства Лихолітів, він і прагнув спілкування з колегами, фахівцями, людьми, які десь були і щось бачили.
Вже з перших зустрічей із Орлом мені стало зрозумілим його головне прагнення: будь-що зберегти від розору агропідприємство в селі. Хай там буде не колгосп, а якась інша назва, але щоб господарство жило та діяло. Ба більше, щоб зберігся його багатогалузевий профіль, були ферми, а в них — живність.
— Зараз он яка потужна техніка надходить із закордоння, досить двох сучасних тракторів та одного комбайна, щоб усі наші поля засіяти, а потім — змолотити, — ділився він міркуваннями. — Але це буде робота лише для шести осіб. Додайте ще пару водіїв, охоронців. Грубо кажучи, від сили півтора десятка осіб матимуть роботу, засіваючи наші півтори тисячі гектарів ріллі соняшником, соєю та кукурудзою. А що робити решті моїх односельців? А у нас зараз (а це було в 2007 році. — Авт.) працює постійно 160 осіб. Ферми, тваринництво дають стабільну зайнятість населення, гарантують їм постійний заробіток. Тому я стояв і стою твердо на одному: буде ферма — будуть люди в селі, бо буде їм тут робота.
Тому, станом на січень того ж таки 2007-го року, СТОВ «Лан» було на першому місці серед агропідприємств у районі за рівнем валового виробництва тваринницької продукції на гектар сільгоспугідь, м’яса яловичини на 100 га — на 6 місці, молока на 100 га ріллі — на першому місці, свинини — на 4 місці (серед трьох десятків сільгосппідприємств, що діяли в 2007 році). Це були одні з кращих показників не лише в Чорнобаївському районі, а й у Черкаській області. Судіть самі: на 100 га яловичини область у 2006 році виробила 24,9 центнера, район — 55 центнерів, а СТОВ «Лан» — 103,8 центнера. Свинини, відповідно, 16,5 центнера — область, 40,1 центнера — район і 143,9 центнера — «Лан». Молока — 218,3 центнера — область, 619,5 центнера — район та 1611,2 центнера — «Лан».
— Молоко доїмо за сучасною технологією, воно йде в молокопровід, охолоджується, має високу жирність та високий вміст білка, — розповідав мені 30 липня 2007 року Іван Іванович,. — тому з його збутом проблем немає, платять нам за нього пристойну ціну.
Додам до цих слів Орла лише те, що племінне стадо корів чорно-рябої молочної породи СТОВ «Лан» займало 19 місце серед 47 господарств України.
Ось так господарював Іван Іванович Орел на рідній лихолітській землі.
…Він жив роботою. Горів нею. Про це я писав у «Черкаському краї» в ювілейному для Орла 2018 році. Жаль, що його життєвий шлях передчасно обірвався — 6 березня 2019 року тяжка хвороба здолала невтомного трудівника.
Василь МАРЧЕНКО, фото 2007 та 2008 років із архіву автора. Чорнобаївщина
Читайте також: Як правильно вибрати земельний пай: критерії та поради
