«Завдяки Крутам УНР визнали державою», — лаконічно пояснив у інтерв’ю виданню «Історична правда» значущість звитяги доктор історичних наук Володимир Сергійчук. Патріоти стали на захист IV Універсалу Центральної Ради, яким уперше в ХХ столітті було проголошено державну незалежність, і стримали на кілька днів російсько-більшовицьку навалу. Українська Народна Республіка (УНР) встигла отримати визнання своєї державності 9 лютого 1918 року від Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії й Туреччини. Реалії нинішньої російсько-української війни за незалежність спонукають активніше підкреслювати історичну тяглість між сучасними ЗСУ та захисниками УНР. Серед тих, хто боронив Україну 108 років тому під Крутами, був Іван Шарий, уродженець Вереміївки, тоді села на Полтавщині, нині — Іркліївської громади Золотоніського району.
Їх називали вереміяками
Майбутній Герой Крут і Холодноярської республіки походив із старовинного козацького лицарського роду Шарих, а село Вереміївка здавна було козацьким поселенням. Мати Героя Крут, Теодора Котляревська, — далека родичка основоположника нової української літератури, автора славетної «Енеїди»: на цей цікавий факт натрапив в архівах історик Юрій Юзич.
Розповідає родич Івана Ільковича Шарого, доктор економічних наук, професор, очільник громадської спілки «Полтавське товариство сільського господарства» Григорій Шарий: «Переяславсько-золотоніська гілка роду Шарих, згідно з нашими сімейними спогадами, веде рід від козацького лицаря Флоріана Шарого. У великій Вереміївці (у народі — Яремівці) в 1865 році проживало на окремих кутках-поселеннях (Городське, Тимченки, Погоріле, Вереміївка) 168 сімей Шарих. Наш рід зберіг перекази, що Шарі прийшли з Правобережжя ще при старості Черкаському та Канівському Олександрові Вишневецькому, коли орієнтовно у 1590 році й з’явилося козацьке поселення. Воно розширилося при Яремі Вишневецькому. До речі, нині назву Вереміївка мають села по обидва боки Дніпра — це село у Семенівській громаді Кременчуцького району Полтавської області та село в Іркліївській громаді Золотоніського району Черкаської області. Вереміяки — так називали у добу козацтва й Гетьманщини, та й дотепер називають козаків Вереміївки. Вони були особисто вільні, козакували, у реєстрові пішли тільки пирятинська та кобеляцько-кременчуцька гілки нашого роду. Вереміяки козакували в Запоріжжі, зокрема у Дядьківському січовому курені Запорізької Січі довгий час козацьким отаманом обирали Гаврила Шарого — рідного дядька прадіда Героя Крут».
Кинувся у вир революції
Коли Іван Шарий навчався в Київському університеті Святого Володимира, поліція російської імперії постійно його переслідувала. Адже він був не лише активним учасником «Студентської громади», а й очолював її самостійницький гурток.
1917-ий. Рік закінчення навчання Шарого в столичному університеті. Перший рік Української революції 1917-1921 років. Іван Шарий із головою пірнув у визвольну стихію. Вступив до партії соціалістів-революціонерів, від неї обраний делегатом Трудового конгресу.
В березні 1917-го утворилася Українська Центральна Рада (УЦР). У листопаді цього ж року УЦР проголосила УНР як автономію, а 22 січня — як незалежну державу. У грудні 1917 року Рада комісарів більшовицької росії передала УЦР вимоги допомагати більшовикам. УЦР за підписом Симона Петлюри відхилила ультиматум лєніна-троцького. 22 грудня російські загони захопили Харків, де для маскування агресії створили маріонеткову квазідержаву, провівши так званий всеукраїнський з’їзд рад. На ньому Україну проголосили радянською республікою та федеративною частиною радянської росії. В січні 1918 року червоногвардійці оголосили війну УНР і загарбали значну частину її території. «Після захоплення Полтави вздовж залізниці на захід наступала так звана 1-ша революційна армія ленінської росії, а з Гомеля на Бахмач — 2-га. Там, де сходилися дві залізничні колії, вони планували об’єднатися. Тривалий час найбоєздатнішою українською частиною на Чернігівщині був бойовий відділ 1-ої Української військової юнацької школи сотника Аверкія Гончаренка. 25-27 січня вони разом із іншими військовими підрозділами та добровольцями героїчно обороняли вузлову залізничну станцію Бахмач. Однак, без артилерії, під загрозою оточення, оборонці вимушено відступили до станції Крути. 29 січня більшовицький наступ зупинили українські частини та підкріплення — учні Київської юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців, чотири сотні 1-ої Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького та 1-ша сотня Студентського куреня Січових стрільців (разом понад 500 воїнів і 20 старшин)», — зазначається на офіційному сайті Українського інституту національної пам’яті. До цієї когорти захисників УНР належав Іван Шарий.
Спогади про той січневий бій
Він став автором перших спогадів про бій під Крутами. Впродовж 1918 року столична земська управа видавала тижневик «Народня справа». В архівах зберігся №12-13 цієї газети, де опубліковано статтю Івана Шарого «Січовики під Крутами». Ось уривки з неї.
«Чорна гайворонь підіймалася з московщини і непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика… «Красна гвардія» йшла на Україну… Ворожі сили наближались до столиці України — Києва, де кувалась нова доля, нові форми життя українського народу. Час прийшов і нам взятись за рушниці. Ми одважились боротись за край, за народ, за свою дорогу мрію-ідею — вільну, визволену Україну. На Бахмач вирушило три сотні козаків спинити похід більшовицької «Красної гвардії». З ними поїхала й наша, четверта сотня «Січових стрільців», складалась із свідомих українців, які немало приклали своєї праці до освідомлення українського народу. Тут були народні проводирі, з яких багато хто працював над заснуванням «Селянських спілок», «Просвіт», а також в українських партіях. Військової муштри мало хто знав. Тому спочатку ми попрохали собі учителів, які б навчали нас військової справи. Потяг летів на всіх парах, видно було, що наша допомога дуже потрібна. Я лежав і дивився у вікно вагону. Дивний настрій охоплював мене, коли я дивився на безмежні простори степів з білими латками останнього снігу, на величний небосхил з блідим засмученим місяцем, слухав таємничу нічну тишу, до якої так чуйно прислухались похилі верби та ліски, що минали нас і минали без кінця і краю… Минають… Жалілось щось, і журба за чимось втраченим стискала болюче душу…
…На ранок тривога. Стрілянина, спочатку нечаста, перейшла в справжній наступ ворога. Січовики зайняли позицію з лівого крила, інші козаки — з правого і в центрі. Відкрили пальбу. Артилерію і кулемети теж пущено в хід. Свистіли кулі, шкварчали в повітрі, з грохотом рвались гранати і шрапнелі, тріщали кулемети. Наша артилерія була поставлена на площадках, причеплених до паровозів, і тому не могла влучно стріляти. Але наводчики були добрі і славно справлялись зі своєю роботою. Січовики виявили себе бойовою силою, безстрашно зустрічали небезпеку і навпростець під градом куль ішли у наступ. З другої вітки залізниці підійшов більшовицький потяг ступнів за 500-600 від наших кулеметів і висадив красногвардійців нам з-за крила. Ми почали одступати, зриваючи скрізь полотно залізної дороги, щоб задержати більшовиків в їхньому поході на Київ. По дорозі ми чули, що вони люто помстились на полонених січовиках, кілька днів показували їх проїжджим солдатам, «яка, мовляв, буржуазія з нами воює!», а врешті після всяких знущань всіх до одного перерізали. Так загинула майже половина моїх товаришів… Хай земля буде пухом вам, славні герої народні!..».
Боротьбу за УНР, проти російських загарбників різних мастей — як червоних, так і біло-денікінських, Іван Шарий продовжив протягом 1920-1923 років у лавах козаків Холодного Яру: мав псевдо «Іван Чорний», очолював один із повстанських загонів.
Заарештували «за організацію опору колективізації»
Після падіння Холодноярської республіки Іван Шарий легалізувався. Ці сторінки життя свого родича професор-аграрник Григорій Шарий висвітлив так: «У Вереміївці вчителював у 1923-1927 роках. Деякий час Іван Ількович працював директором утвореної в 1923 році місцевої гімназії. А ще організував у рідному селі драматичний гурток. Родинні перекази засвідчують: коли у Вереміївку приїздив Саксаганський із артистами, то подивився декілька вистав (говорили, що аж чотири) самодіяльних артистів цього драмгуртка. Добру половину вереміївських артистів-аматорів трупа Саксаганського «переманила» до себе».
За даними з досліджень Юрія Юзича, невдовзі до Києва перебрався й Іван Шарий: у 1920-их роках викладав українську мову, навіть обійняв посаду директора Київського будинку вчених.
Проте, як і багатьох інших діячів Українського відродження початку ХХ століття, його не оминули жахіття репресій. Чекісти заарештували Івана Шарого у 1929 році за «організацію опору колективізації та приналежність до Спілки визволення України». Розстріляли червоні кати українського патріота, Героя Крут у лютому 1930 року.
В архівах зберігається закрита таємна постанова більшовиків про «боротьбу з шарівщиною». Олександра Савича Шарого та інших родичів забрали на Соловки. Але деяким Шарим, у тому числі й Олександру Савичу, вдалося у 1934 втекти. Вереміяки на Соловках організовували втечі, підкупивши охорону та під виглядом померлих зашивали живих бранців у мішки, потім везли по воді до якогось острова, за 25 рублів видавали документи замість паспортів, і ті добувалися до Ленінграда та тікали до родичів — і на Кубань, і на Алтай, і на Далекий Схід. Після вбивства чоловіка Івана, його дружині за допомогою добрих людей вдалося виїхати з СРСР.
На початку 1980-их нащадки Івана Ільковича приїздили у Вереміївку, Тимченки, на батьківщину Героя», — підсумував свою розповідь про родича-крутянина Григорій Шарий.
Упорядкував Олег ПУСТОВГАР, представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області
