У новітній духовній історії України помітний слід залишив відомий кінорежисер і талановитий майстер слова Юрій Петрович Тупицький. Цьогоріч нашому землякові виповнилося б 90 літ.
Із Воронинців — до великого екрану
Юрій Тупицький з’явився на світ Божий 14 квітня 1935 року в невеликому селі Воронинці (тоді Іркліївського, нині — Золотоніського району). Він зростав єдиною дитиною в селянській родині й змалку спізнав ціну хліба насущного. Дитинство безжалісно знівечила війна, в ті немилосердні роки не раз доводилося балансувати між життям і смертю під страшний акомпонемент вибухів бомб і снарядів. Батько воював на фронті, потрапив у полон, у 1945-му повернувся до рідної домівки. Назавжди вкарбувалося в Юрієву пам’ять і голодне лихоліття 1946-1947 років.
Хлопець спочатку навчався в місцевій школі, завершував загальну освіту в сусідніх Мельниках. Його друзями-однокласниками стали в майбутньому відомі кінорежисери Володимир Артеменко та Василь Ілляшенко, разом із якими Юрій успішно виступав на самодіяльній сцені.
Школу закінчив переважно з відмінними оцінками й успішно склав вступні іспити до провідного вишу Шевченкового краю — Черкаського педагогічного інституту, обравши філологічний факультет. Навчання Юрій поєднував із активною участю в художній самодіяльності інституту.
Після закінчення вишу в 1958-му, наш земляк учителював: спочатку в сільській десятирічці на Звенигородщині, а потім — у середній школі №17 міста Черкаси. Учні полюбили його за різнобічні знання з мови й літератури, справедливість та чуйність і, здавалося, Юрій знайшов справу свого життя.
Одначе з юних літ він марив кінематографом, хоч для селянського сина ця мрія здавалася захмарною. Аж тут надійшла звістка від його друга й однокласника В.Ілляшенка про те, що той, нарешті, вступив до омріяного вишу й опановує режисерський фах. Відтоді він буквально засипав Юрія листами, нагадуючи про його таланти та пропонуючи піти режисерською стежиною. Зрештою, аби спробувати свої сили в лицедійстві та отримати відповідну характеристику, Ю.Тупицький без відриву від учительської праці певний час грав на сцені Черкаського обласного драмтеатру, як актор «другого плану».
Задля реалізації мрії стати мистцем, наш земляк у 1962 році вступив на режисерське відділення щойно створеного кінофакультету Київського театрального інституту ім.І.Карпенка-Карого. Там йому випало навчатися на одному потоці з майбутніми знаменитостями: Борисом Брондуковим, Раїсою Недашківською (народні артисти України), Іваном Миколайчуком (лауреат Національної премії ім.Т.Шевченка), Мирославою Резниченко (родом із Золотоноші, заслужена артистка, дружина відомого кіноактора Івана Гаврилюка).
Юрієві пощастило отримати необхідні навички у творчій майстерні метра українського ігрового кіно Тимофія Левчука. Багато чим у своєму творчому старті він завдячував совісті нашої культури Олесю Гончару. Це він благословив перший фільм режисера-початківця, знятий за мотивами уривку з Гончарового роману «Циклон», як дипломна робота.
Юрія Тупицького направили на режисерську роботу в провідну кіномистецьку структуру — студію художніх фільмів ім.О.Довженка. Він одразу пірнув у неповторний вир кінотворчої роботи, наполегливо вивчав досвід іменитих колег. Навички набував у живому спілкуванні з Сергієм Параджановим, Леонідом Биковим, Романом Балаяном, Миколою Вінграновським, Юрієм, Вадимом та Михайлом Іллєнками (земляками з Черкас), приятелював із унікальним творчо-родинним тандемом у складі Ади Роговцевої й Кості Степанкова. Підтримку отримував і від однокласників — режисерів-довженківців Василя Ілляшенка та Володимира Артеменка. Не раз зустрічався з легендарною Наталкою Ужвій (свою сценічну діяльність прима розпочала на сцені Золотоніського аматорського театру) та відомим скульптором і кінорежисером Іваном Кавалерідзе, радився із Юлією Солнцевою — відомою кіномисткинею, дружиною й хранительницею харизми Олександра Довженка. Його позастудійними побратимами по духу стали Олесь Гончар, Григір Тютюнник, Ліна Костенко, Юрій Мушкетик.
Творчі здобутки майстра
Тематично й жанрово розмаїтий кінематографічний спадок Юрія Тупицького складається з десятків коротко- та повнометражних художніх стрічок і кількасерійних телефільмів. Пріоритетною у його творчості стала мілітарна фабула, бо дитинство мистця — родом із полум’яних літ. У 1975 році великим накладом вийшла в прокат художня картина «Таємниця партизанської землянки» — перша серйозна режисерська робота. При постановці стрічки співпрацював із відомим письменником і партизанським ватажком Юрієм Збанацьким. А трисерійний телефільм «У лісах під Ковелем» (1981) знімав за безпосереднього консультування прототипа головного героя стрічки, легенди партизанського руху Олексія Федорова. До речі, під час презентації цього художнього фільму Олексій Федорович заплакав і сказав режисерові: «Синку, ти показав сущу правду про ті героїчні й водночас трагічні події!». Ця оцінка стала вагомішою від найбільш престижних премій.
Юрій Тупицький також поставив ігрову кінострічку на щемну й суперечливу тему афганської війни («Два кроки до тиші», 1991). Герої стрічки — це люди обов’язку, що кинули виклик смерті. Про долю студента, колишнього вихованця дитбудинку, який намарне намагався знайти хоч когось зі своїх рідних, але зустрів чуйних і душевних людей, оповідає телефільм «Знайди свій дім», поставлений нашим земляком у 1982 році. Багато глядацьких емоцій викликає й зрежисована ним гостросюжетна мелодрама «Крижані квіти» (1986), у якій відображений різноликий мікс людських почуттів і вчинків. На жаль, цей чудовий фільм був безжально пошматований тогочасною цензурою.
Юрій Тупицький доволі успішно пробував себе і в амплуа кіносценариста. Зокрема, за власним сценарієм він зняв музично-цирковий фільм без жодного слова «Завтра вистава» (1977). Ця унікальна стрічка, створена у співавторстві з відомим композитором Ігорем Покладом, стала справжнім гімном цирковому мистецтву.
За відгуками кінокритиків, зняті Юрієм Петровичем фільми відзначаються професійністю, глибиною, оригінальністю, підкуповують глядацьку аудиторію реалістичністю й доконечною щирістю.
Як і більшість режисерів, він мав, так би мовити, власний акторський «набір». Зокрема, до нього належали Наталія Сумська, Лідія Яремчук, Отар Сетурідзе та чимало інших талантів.
До власних режисерських знахідок знаний майстер кінопрокату причисляв відкриття ним самобутнього таланту актора Олексія Булдакова. До речі, у фільмі «В лісах під Ковелем» той зіграв роль Олексія Федорова, відтоді й розпочалася його подальша «кіногенеральська» епопея. У трагічній для режисера кінострічці «Крижані квіти» Олексій виконав головну роль — безшабашного бригадира Зимогляда, а в стрічці про Афган — полковника.
На літературному Парнасі
Юрій Тупицький був різногранною творчою постаттю. Муза відвідувала його ще з юності: віршував, писав прозу. На літературну творчість його благословив поет-академік Павло Тичина, який у 1955-му відвідав наш педінститут, перебуваючи у тодішньому ранзі Голови Верховної Ради України. Деканат із тієї нагоди доручив Юрію, як визнаному студентському поетові, написати вітального вірша. Послухавши його, літературний класик поманив молодого поета жестом, напівобняв і шепнув: «Пишіть. Це — серйозно. Надсилайте мені».
А потім поезія надовго покинула Ю.Тупицького, бо все його творче єство поглинуло кіно. І лишень майже через пів віку побачили світ поетичні збірочки «Семигори» й «Мелодія».
Перу Юрія Петровича належать і талановиті книги прози: збірки оповідань та повістей «Голос опівночі» (2005), «Гріхи наші» (2007), роман «Заговорений: хроніка одного життя» (2010). Це — оповіді про дні колишні, незабутні й драматичні, коли гартувалися людські характери неймовірними випробуваннями повоєнної доби. А ще — про батьків, яким судилася покруч-доля, роздуми про людські цінності, про сокровенне.
На сторінках художньо-документальної збірки «Білі мої лебеді» (2005), високу оцінку якій дав Шевченківський лауреат Степан Колесник, Юрій Петрович розповідає про знаних сучасників, творчість яких стала унікальним надбанням національної культури.
Повернувся в батьківську хату
Юрій Тупицький був наділений ще й талантом музиканта. Від юних літ він подружився з баяном та акордеоном, грав на багатьох струнних інструментах. Більше того, у свої високі літа почав писати музику й навіть видав збірочку своїх пісень.
До речі, вже перебуваючи на заслуженому відпочинку, викладав музику в рідній школі, працював художнім керівником Мельниківського будинку культури, керував там хоровим колективом «Краяни», ансамблем «Журавонька». Не забував і про роботу з талантами рідного села Воронинці: там він поставив на творче крило вокальний гурт «Селяночка».
Так, Юрій Петрович після виходу на заслужений відпочинок повернувся, мов із вирію, у рідні краї, й понад два десятки літ проживав із дружиною Світланою в батьківській хаті. Попри відсутність побутових вигод на фоні столичної квартири, кращого помешкання для нього годі було й шукати. Бо почувався в душевному плані, як ніколи, комфортно, а творчого натхнення рідна земля дарувала куди більше, ніж Київ.
Продовжувачем кінематографічної справи відомого режисера став онук Олексій, який здобув фах кінооператора у театральному університеті.
Заслуги Ю.Тупицького перед вітчизняним кінематографом пошановані почесним званням «Заслужений діяч мистецтв України». Не залишився непоміченим і його внесок у розвиток новітньої української літератури. Він був членом Національної спілки письменників України, його творчість відзначена літературно-мистецькою премією ім.М.Старицького та літературною премією ім.В.Симоненка.
Земне життя відомого мистця завершилося 14 листопада 2019 року, доля відміряла йому 85 літ. Вічний спочинок знайшов у рідному селі Воронинці.
Григорій ГОЛИШ, директор наукової бібліотеки ім.М.Максимовича ЧНУ ім.Б.Хмельницького, голова Золотоніської районної організації НСКУ
