Автор цих спогадів — відомий журналіст Володимир Головковський. Родом із Катеринопільщини, він розпочав свій творчий шлях у рідній районній газеті. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету. 39 років тому долучився до колективу обласної газети «Черкаська правда» — спочатку як відповідальний секретар, заступник редактора, а з 1997 року — головний редактор. Мудре перо нашого керівника залишалося гострим у всі часи. Й нині Володимир Сергійович є автором цікавих публікацій у «Черкаському краї», заодно — щирим та професійним критиком і порадником творців сучасної газети.
Коли машина з району привозить до сільмагу свіжий хліб, люду тут назбирується чималенько. І не стільки, щоб буханку-другу купити, чи якихось бубликів (бо ж і вдома печуть), а й щоб зустрітися, потеревенити, останні новини дізнатися.
Благо, наче для цього спеціально дві довжелезні масивні лави під парканом облаштували.
Такі «тусовки» гріх не використати місцевій поштарці. Чого ж його тьопати за кілометри на край села, якщо чи не вся її основна клієнтура ось тут, під сільмагом, на тій же лаві.
— Марусю, мені щось є?
— Сьогодні немає, ще пишуть, — віджартовується.
— А вам, Петрівно, є — і пенсія, і лист, ще й газети.
— Ніно, підходь, тобі журнал і газети — «Черкаська правда» й «Авангард».
Переклавши дві ще теплі хлібини в «авоську», жінка задоволено взяла свіжу пресу, першою розгорнула «районку»:
— Ану ж, чи про нас щось пишуть? О! Точно! Фотознімок нашої Галі! Ти дивись, яка гарна: причепурилася, вишиванку нап’ялила, ну, геть тобі Леся Українка! І що ж про неї тут сказано? Ага, одна з кращих доглядачок, постійно в передовиках, щороку на дошці пошани, дбайлива мати…
Раптом — глибокий вдих, насторожена пауза, випнуті здивовані очі й ошелешене:
— Господи, що ж це, як же, невже? Людоньки, дівчата, йдіть сюди, подивіться, що вони пишуть…
— Ха, ха, ха!
— Йой, йой, тримайте мене!
— Фокусники, та й годі!
— А я ж казала, я ж казала, — скоромовкою торохтіла висока худорлявка, — брешуть ці газети, брешуть!
…1966-ий був для мене та моїх ровесників знаковим. Щойно закінчили школу. Пам’ятний випускний бал, зустріч сходу сонця, закохані погляди. Того року випускалися одразу два класи — 10-ий і 11-ий. Це означало, що вступати на подальше навчання буде важко — вдвічі більший наплив абітурієнтів, удвічі напружений конкурс.
Я збирався вступати вчитися до Київського інституту іноземних мов. Мріяв стати перекладачем, а там, гляди, — й дипломатом. Для цього мав деякий заділ: гарний атестат, перше місце на районній олімпіаді з іноземних мов, третє місце — на обласній олімпіаді.
— Ти не дуже переймайся, — заспокоював учитель німецької Євген Федорович Бездєнєжних, — кого ж їм брати на навчання, як не переможців олімпіад?
Та в інститут, як я переконався, брали не за цим принципом. Машина відсіювання спрацювала ідеально, тож я зі своїми п’ятірками, грамотами та рекомендаціями опинився на узбіччі. Сумувати довго не довелося. Разом із такими ж, як і я, невдахами, пішов працювати на будівництво цегельного заводу.
Тим часом наприкінці року вийшла постанова про утворення в 1967-му Катеринопільського району. Й у Катеринополі (нині — Калинопіль), як райцентрі, стали формувати відповідні структури: райком, райвиконком, відділ міліції та інші. Створювали й районну газету. Ось туди мені, як фотолюбителю, порадили звернутися.
— То фотографувати вмієш? — перепитав «новоспечений» редактор Микола Пилипович Мельниченко.
— Вмію, — набравшись хоробрості, відповів.
— І фотокартки робити вмієш?
— Так.
— Ну, гаразд, пиши заяву, а там — побачимо.
Через кілька хвилин на моїй свіженькій заяві постала резолюція: «Зарахувати фотокореспондентом Катеринопільської районної газети «Авангард» із місячним посадовим окладом…».
Отак почався мій довгий, на все життя, шлях у журналістиці.
Заздрю сьогоднішнім фотокорам. У них — новітня цифрова кольорова апаратура з масивними об’єктивами-телескопами та практично безмежними можливостями — все автоматично, ніяких тобі плівок і проявників із фіксажами, ніяких червоних ліхтарів у темряві…
А в мене був простенький фотоапарат «Зорький», такий же простенький збільшувач. Лабораторією слугувала батьківська хата, бо ж у редакції на перших порах і приміщення належного не було. Назнімавши того, що замовили в редакції, йшов додому, менших братика й сестричку відправляв до сусідів готувати уроки, а сам завішував ковдрами вікна та двері, законопачував щілини й — починався процес. Під кінець дня готові та підписані фотокартки належало покласти на стіл редактору.
Становлення редакційного колективу, який мене тепло прийняв, відбувалося складно. Давалася взнаки кадрова проблема. Місцевих фахівців не було, а заїжджі з різних причин довго не затримувалися.
Вийти зі скрути частково вдалося, взявши на роботу, в порядку експерименту, двох юнкорів — молодих дописувачів. Згодом утворилася своєрідна «ударна» молодіжна група з числа таких, як і я, вчорашніх школярів. До речі, сумлінно потрудився тоді в «Авангарді» ще зовсім юний Василь Марченко, нині — корифей, добре знаний журналіст «Черкаського краю» з аграрної тематики.
Відправляючи нас, «жовторотиків», по селах на пошук матеріалів для публікацій, редактор часто жартував:
— Та дивіться там, сірниками не грайтеся!
Нелегко доводилося Миколі Пилиповичу з нами. Досвідчений журналіст, ветеран війни, орденоносець, він одночасно був тонким психологом, терплячим наставником. Часто доводилося не тільки правити рукописні «шедеври», а буквально переписувати їх заново.
Сьогодні ми з вдячністю згадуємо свого першого редактора. Багато з тих, хто пройшов школу Мельниченка, стали редакторами газет, журналістами радіо й телебачення, є серед них прессекретар Президента України, доктор наук, професор…
Якось в одному колгоспі мені порадили сфотографувати передову доглядачку молодняка свиней.
— Дуже добросовісна трудівниця, старанна, невтомна, — розповідав про неї голова правління, — й удома в неї порядок, діти доглянуті, добре вчаться у школі. Одна біда — розмовляти не може, німа з дитинства.
Знімок вийшов гарний. Я написав текстівку, відзначивши все те добре, що говорили про жінку. Про ваду з мовою, звісно, не згадував, це було б некоректно та образливо, та й зайве для читача.
Згодом фото запланували в черговий номер. Відповідальний секретар склав макет сторінки, але щось неправильно розрахував і, коли в друкарні зробили перший відтиск тієї полоси, з’ясувалося, що під текстівкою, яка супроводжувала знімок нашої героїні, ще чимало пустого місця. Треба було або розширити текстівку, або забити пустоту якоюсь короткою заміткою.
Я в той час був у відрядженні, а відповідальний секретар не придумав нічого мудрішого, ніж розширити текст, вставивши в уста жінки наспіх придуману пряму мову, слова, які вона не говорила та й не могла говорити.
Вийшло приблизно таке: «Я дуже люблю свою роботу, люблю доглядати тварин, — захоплено розповідала трудівниця, — й надалі працюватиму так, щоб із честю виконати взяті зобов’язання».
Село гриміло. Хтось обурювався, хтось сміявся. Редактору, якого викликали на килим у райком, було не до сміху. Влетіло по повній секретарю, не забули й про мене.
— А якби жінка кульгала на ліву чи праву ногу, про це теж мені треба було писати? — відбивався я від редакторових нотацій…
Згодом усе стихло. Інцидент поволі забули. А на порядку денному вже стояв випуск наступного номера газети…
Багато ще було цих номерів у моєму житті — й у Катеринополі, й у Черкасах. Були нові посади, вища відповідальність, нові зустрічі з гарними, добрими, талановитими людьми.
Були й курйози. А як же без них?
P.S. Може виникнути логічне запитання: а що ж із мрією стати перекладачем, дипломатом? На жаль, а іноді на благо, життя коригує наші бажання. Так вийшло й у мене. Мою юнацьку мрію здійснив, як і обіцяв ще школярем, мій онук Сергій. Він закінчив Київський національний лінгвістичний університет (це той самий колишній інститут іноземних мов, із яким мені не пощастило), здобув спеціальність перекладача з китайської та англійської мов. Нещодавно Сергій Чепурний був призначений консулом у Китайську Народну Республіку.
Володимир ГОЛОВКОВСЬКИЙ, головний редактор газети «Черкаський край»
у 1997-2009 роках
