Війна росії на Донбасі багатьом тамтешнім жителям завдала великої біди. Буревій війни зірвав їх із насидженого місця, погнав за тридев’ять земель у невідомі краї. По різному склалися долі біженців та переселенців, багато хто з них уже десяток років шукає кращої долі на чужині, прихистку в спокійнішому місці, чужому селі чи місті. Хтось таки знайшов те, що шукав, а для когось цей пошук триває й досі. Тому особливо приємно зустрічатися з тими людьми, для кого переїзд із Донбасу відбувся більш-менш задовільно, хто знайшов собі місце тут-таки, на рідній українській землі, на Черкащині.
Її батьки, діди та баби, та й вона народилися в Розсохуватці на Катеринопільщині (нині — Калинопільщина. — Авт.). Але тогочасна велика державницька політика кинула предків і Євдокію на Донбас. В Алчевську Луганської області проживала її сім’я, тут вона тривалий час працювала в торгівлі. А коли настали скрутні часи, Євдокія облишила торгівлю й пішла на курси кранівників. По їх закінченні трудилася кранівницею мостового крана на знаменитому Алчевському металургійному комбінаті, мала непоганий заробіток. А завдяки роботі в небезпечних умовах здобула право на достроковий вихід на пенсію.
Здавалося, ніщо не віщувало біди. Але, як кажуть, не шукай лиха — воно само тебе знайде. Пішла росія війною в Україну, настали часи АТО та ООС. Це й змусило спочатку її матір, Ганну Григорівну, а потім і саму Євдокію покинути Донбас. Куди повертатися — довго не роздумували: звичайно ж, у Розсохуватку. Так у 2015 році Євдокія оселилася на землі своїх дідів. А їх, Безруків, знали тут, як невтомних хліборобів, що вміли й землю доглядати, й хліб плекати. За що радвлада обзивала трударів із мозолястими руками куркулями, через що опинилися вони далеко від рідного села. Колишня кранівниця одержувала, хоч і невелику, але все ж — не мінімальну пенсію, тож купила собі садибу в самісінькому центрі села.
Город біля хати був чималий, і Євдокія Іванівна взялася його засаджувати не лише картоплею, а й усілякими овочами. Бо хотілося мати все своє з власних ділянок. Завбачивши, скільки праці вкладає мати в порання на городі, син Олександр (він живе й працює в Києві) якось порадив матері:
— Навіщо стільки картоплі садити? Засій краще травою.
— Та мене ж все село засміє, як травою город заросте.
— Тоді якусь лікарську рослину посади. Хоча б — лаванду.
Лаванду Євдокія бачила на кримських обширах, коли бувала в Севастополі. Їй пригадався цілющий, ні з чим не зрівняний, запах квітучих полів лаванди обабіч дороги на Сімферополь. Сашкові слова запам’яталися й міцно засіли в душу. А невдовзі пустили там своє коріння — глибоке та потужне.
2018 року Євдокія Кубухова на базарі у Ватутіному (тепер — Багачеве. — Авт.) надибала на продаж лаванди. Кожен кущик коштував 40 гривень. Євдокія Іванівна купила 16 кущів — якраз на стільки стачило грошей, що були в гаманці. Посадила їх так, щоб невдовзі мати свій посадковий матеріал. Як садити й доглядати цю рослину, вона на той час уже добре знала, бо скористалася всіма доступними джерелами, яких нині не бракує. Не таємниця, що посадковий матеріал купувала й пізніше, коштами допоміг і син Олександр. Буквально через пару років лаванда істотно потіснила картоплю на присадибі Євдокії Кубухової. Нині не бракує на її городі ніяких овочів та коренеплодів, росте все, що треба для столу, але левову частку землі засаджено лавандою. Дбайлива господиня потихеньку вела наступ на чагарники, відвойовувала землю у повію (дерези) та кленків і акації. І садила там лаванду.
Дочка Євдокії Кубухової Галина мешкає з родиною за кордоном, має трьох синів та малесеньку донечку Лілію. Коли внуки Євдокії Іванівни Владислав, Мирослав та Ярослав завітали з Польщі в Розсохуватку й побачили бабусин город, їхньому здивуванню не було меж. Бо такого квітучого й запахущого масиву лаванди в зарубіжжі їм не траплялося побачити. Тоді котрийсь з онуків і сказав Євдокії Іванівні:
— Бабусю, у вас тут — справжній лавандовий рай!
Ці слова нащадків для неї — найвища оцінка її кількарічної наполегливої праці, невтомності та завзятості. Як журналіст, поділяю цю оцінку. Побачені сотні рядів із тисячами кущів лаванди — вражають. Справді — лавандовий рай!
Було б нечесно сказати, що Кубухова закохана лише в лаванду й інших квітів не садить. На її подвір’ї, біля хати та в палісаднику вистачає троянд, півоній деревовидних, флоксів і петуній та ще багатьох-багатьох квітів. Їх розмаїття — барвисте й багатоколірне. А ось таки лаванди — ціла плантація, осяяна сонцем і оповита запахом цієї рослини. Я поцікавився у господині, яка її думка про цю рослину.
— Я люблю лаванду, як своїх дітей, — не задумуючись, відповіла Євдокія Іванівна, присівши біля одного куща й пригорнувши його обома руками. Красномовнішого кадру годі було чекати. Лишилося лише натиснути на кнопку фотоапарата…
Василь МАРЧЕНКО, фото автора. с.Розсохуватка на Калинопільщині
Читайте також: Кожен восьмий житель Звенигородської громади — вимушений переселенець
