Серед відомих літописців історії й сьогодення Шевченкового краю помітне місце належить Марії Приліпко. Педагогиня й громадська діячка, орденоносиця й лауреатка, почесна краєзнавиця України, вона подарувала своїм землякам гідний подиву творчий доробок. Напередодні Всеукраїнського дня краєзнавства іменита краянка відзначила вагомий ювілей.
— Маріє Василівно, ваше життя пов’язане з Чорнобаївщиною.
— Це так, бо там я народилася й практично майже всі роки віддала праці в рідному краї. Моя мала батьківщина — славне село Малі Канівці, звідки родом легендарний Михайло Драй-Хмара. Зростала в простій селянській родині: батько, Василь Антонович, усе життя, попри інвалідність, працював теслею, а мама, Хима Максимівна, — вчителькою початкових класів. Розділила трагічну долю свого покоління як дитина війни, й до цих пір у пам’яті зринають епізоди жахіть тієї немилосердної доби:
як згоріла рідна хата, нацисти розстрілювали тата (дивом вижив), а старший брат Володя помер тоді від інфаркту.
— Навчалися вже після вигнання окупантів. Які ж навчальні заклади записали у свій актив таку відому випускницю?
— Неповну середню освіту здобула в семирічці рідного села, найбільше цікавилася історією та літературою. Змалку мріяла піти по стопах мами, а тому й подалася в Золотоношу, аби опанувати вчительську професію в місцевому педучилищі. До речі, тоді цей заклад очолював легендарний Павло Романчук, який зронив у мою душу перші зернята зацікавленості історією рідного краю.
— Ваш загальний трудовий стаж становить понад 60 років. Як розпочиналася трудова біографія?
— Стартовим майданчиком моєї трудової кар’єри стала посада старшої вожатої Великобурімської школи. Саме в цьому історичному поселенні (тут знайдено найдавнішу на Черкащині стоянку первісних людей доби палеоліту) я на все життя поріднилася з краєзнавством. Немалу роль у цьому моєму виборі зіграв тамтешній ентузіаст-пошуківець, завуч школи Леонід Брудзь.
— Довелося повчителювати й у рідній малоканівецькій семирічці?
— Так, і не один рік. Мені там особливо комфортно почувалося не лише з причини перебування в рідних стінах, але й тому, що очільником закладу був мій улюблений учитель, фронтовик-орденоносець Кирило Яременко. Саме він згодом запропонував мені відповідальну посаду заступника з навчально-виховної роботи, і я з радістю погодилася. Фах історика (про що давно мріяла) я опанувала в стінах провідного вишу України — Київського державного університету ім.Т.Шевченка (звісно, на заочному відділенні). Диплом отримала в 1962 році й захистила його достроково, позаяк незабаром мала народжувати свою первісточку.
— А потім очолили рідну школу, але директорування виявилося закоротким. Чому так?
— З роками дедалі більше переконуюся, що по життю нас веде Боже провидіння. Мене після роботи впродовж року директором запросили стати інспектором шкіл Чорнобаївського райвно, а згодом я обійняла посаду відповідального секретаря районної організації товариства «Знання». Займалася організацією просвітницької роботи в районі, була лектором-міжнародником. А ще завдяки своїй посаді я побувала у найвіддаленіших куточках Чорнобаївщини, що дало можливість закумулювати унікальні матеріали для вивчення історії рідного краю. До речі, мені випала честь підготувати історичний нарис «Чорнобай» до унікального видання «Історія міст і сіл УРСР».
— А потім повернулися в лоно педагогічної діяльності?
— У 1971-му я очолила школу в знаменитій Красенівці, що стала пенатами всесвітньо відомого богатиря Івана Піддубного. Принагідно скажу, що саме тоді розпочала вивчення життєпису цієї української знаменитості, взяла діяльну участь у створенні експозиції музею борця. Попрацювала й учителем історії Веселохутірської школи, безмежно пишаюся своїм учнем, відомим аграрієм, колишнім губернатором Черкащини й очільником обласної ради Володимиром Лук’янцем (світла йому пам’ять!).
— У мене певні здивування викликає нова життєво-кар’єрна метаморфоза: в 1974 році ви вчергове залишили вчительський цех і подалися в аграрну сферу.
— Тоді я пристала на пропозицію директора радгоспу ім.Комінтерну, Героя праці Михайла Консовського ввійти в його управлінську команду й ніколи про це не шкодувала. Адже я — донька села й землі, та й функції мені на новій посаді довелося виконувати все ті ж педагогічні, адже я була заступником директора з гуманітарних питань та виховної роботи. У Комінтерні (нині Привітне) я пропрацювала 18 років, саме там і заслужила орден. Не полишала занять краєзнавством, вміщувала на шпальтах районки розвідки з історії краю, створила сільський краєзнавчий музей.
— Але ностальгія за школою взяла гору!
— У 1990 році я повернулася на посаду вчителя історії Красенівської школи, де працювала 17 років. У Красенівці продовжила пошуки навколо постаті Івана Піддубного, які увінчалися виданням книги «Іван Піддубний — сила України», що була поцінована обласною краєзнавчою премією ім.М.Максимовича. Також керувала роботою учнівського краєзнавчого товариства «Піддубняки», що складалося переважно з нащадків українського богатиря. У результаті багаторічної пошукової роботи вдалося укласти генеалогічне дерево роду І.Піддубного, котре містить понад три тисячі персоналій.
— Ви довго очолювали краєзнавчий рух на Чорнобаївщині.
— Більше того, районна влада вишукала можливість (аналогів у області не було), аби зробити цю громадську посаду штатною. Відтак упродовж майже десяти років я очолювала районне товариство «Краєзнавець Чорнобаївщини» й мала можливість уже як «вільний художник» зосередитися на улюбленій справі: відкритті невідомих сторінок історії рідного краю.
— Ваша творча спадщина вражає не тільки переконливим обсягом, але й науковою глибиною, привабливою формою викладу. в доробку— понад 250 ґрунтовних статей у науковій та масовій періодиці, п’ять книг! Як устигли так багато зробити на краєзнавчій ниві?
— Так, дякувати Богу, підтримці місцевої влади та спонсорів мені пощастило реалізувати більшість своїх краєзнавчих задумів. А щодо часу… Краєзнавство в мене з’єднано воєдино і як робота, і чи не єдине життєве хобі. Я безмежно люблю свій справді унікальний довкіллям, традиціями й сьогоденням Чорнобаївський край і як його вірна донька намагаюся хоч чимось віддячити за щастя жити й творити.
— Які творчі плани?
— Уже понад чотири роки чекає на спонсорів підготовлений до друку третій том фундаментального видання про населені пункти Чорнобаївщини. А ще в мене дійшли, нарешті, руки до більш глибокого дослідження власного родоводу та історії рідного села.
Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім.М.Максимовича ЧНУ ім.Б.Хмельницького,
почесний краєзнавець України.
