Йому не в новинку ловити на собі співчутливі погляди незнайомих, які, побачивши його, часто мимовільно зупиняють на ньому свій погляд. Точніше — на його ногах. А, буває, що дехто ще й стишує ходу. Особливо часто таке трапляється тепер, влітку, коли через неймовірну спеку він полюбляє одягати шорти. До таких співчутливих, а інколи й здивованих поглядів ця непересічна людина звикла. Як і до багато чого нового довелося пристосовуватися за останній рік свого життя.
Лютий 2022 року Сергій Рибалко зустрів у Данії. В цій благодатній країні він був на заробітках. Загалом у Західній Європі він проводив сьомий рік — хотілося заробити хоч якусь пристойну суму для кращого майбутнього. В той час у Європі ЗМІ говорили навперебій про новину — можливий повномасштабний напад росії на Україну. Називали навіть ймовірну дату цієї події.
— Я уважно слідкував за цими новинами, хоч і не вірилося, що напад станеться, — пригадує Сергій Вікторович. — І ось настав день, коли я прийняв рішення: треба хоч у відпустку поїхати додому, в Україну. Домовився про відліт, узяв квиток на найближчий авіарейс і 23 лютого прилетів в Україну.
— Приїхав і зрозумів, що росія готова на все, не виникало ілюзій, що «якось воно все мине», — розповідає Сергій Рибалко. — Тому двох думок не було — треба захищати Україну, й моє місце в цей момент — тільки тут, на рідній землі. Вже вранці 24 лютого пішов у військкомат (я називаю цю установу по старому). Не було жодних вагань чи сумнівів, що чиню правильно. Такої думки дотримуюсь і нині, попри все те лихо, якого довелося зазнати й після того, що довелося пережити.
Сергій Рибалко — старший лейтенант, у бойовому підрозділі територіальної оборони він став командиром взводу мінометників. Серед тих, хто був його підлеглими, були такі ж вмотивовані, як і він. Незалежно від віку та заняття в мирному житті. Сергій це добре розумів і шанував своїх бойових товаришів. Для нього було найважливішим — зберегти на полі бою життя кожного з них. За це й поважали бійці свого взводного.
У березні 2023 року їхня бригада тримала оборону на Донбасі під Вугледаром. Нелегко довелося там нашим захисникам, але вони стійко відстоювали бойові позиції. Це сповна стосується і взводу мінометників. Сергій Рибалко був разом із бійцями постійно: і під ворожими обстрілами, і в хвилини затишшя.
Ту мить, коли 28 березня прилетіла та злощасна ворожа міна на їхню позицію, він запам’ятав як сильний удар по всьому тілу.
— Зомлів, а коли прийшов до тями, то відчув у всьому тілі біль, — пригадує Сергій Вікторович. — Глянув на праву руку, яка страшно боліла, й побачив, що півмізинця немає. Спробував піднятися на ноги, але це також не вдалося. Права нога ворухнулась, а ліва ніяк не реагувала. Потім уже вгледів на лівому стегні поверх одягу затягнутий турнікет. Виявилося, що бійці, які були поруч, вчасно зорієнтувалися, що ліва нога не просто поранена, а в кількох місцях перебита, й мерщій надали домедичну допомогу. Це врятувало мене від великої й швидкої втрати крові. Дісталося й правій нозі, й правій руці, й, як пізніше з’ясувалося, — легеням і нирці. Лише лице лишилось неушкодженим, постраждали вуха.
Бойові побратими подбали, щоб їхнього комвзвода швидше направили в найближчий стабілізаційний пункт.
Понад рік Сергій Рибалко провів у госпіталях у Покровську, Дніпрі, Києві, Львові, Черкасах. Розтрощену ліву ногу ампутували. Лишилася лише невеличка частина верхівки стегна. Та, попри те, що став інвалідом першої групи, Сергій Вікторович у розпач не впав. Терпляче освоїв найсучасніший протез німецького виробництва (з американськими вдосконаленнями). Більше того, навчився на протезі ходити не лише без милиць, а й навіть без ковіньки. Вільно пересувається як надворі, так і в приміщенні. Майстерно водить автомашину, як може, допомагає дружині Любі чи матері Галині Леонідівні, коли буває в рідному селі. В Звенигородці подружжя Рибалків виховують двох доньок — старшу Іванну та маленьку Олечку.
У Сергія Вікторовича є мрія — повернутися у військо, попри свій стан.
— Я багато дечого вмію й можу зробити, щоб допомогти воїнам, — говорить Сергій. — Мені боляче бачити, як дехто з моїх ровесників прагне уникнути служби. Якихось тепличних умов мені не треба, я готовий до фронтового повсякдення. Моє місце — там, серед бойових побратимів.
…Мені довелося кілька разів поспілкуватися з Сергієм Рибалко, і я переконався, що він — справді людина залізної волі. Рано чи пізно ветеран досягне своєї мети — не сумніваюсь. Іншого варіанту тут просто не існує.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора. Звенигородка
Читайте також: ВАЖКИЙ ШЛЯХ ДОДОМУ: реінтеграція ветеранів. Що можуть зробити держава, громада та суспільство?
