При нашому спілкуванні в Шполі генеральний директор групи компаній «Відродження» Юрій Васильович Ляшенко порадив: «Будете в Зеленій Діброві — обов’язково завітайте в сільський краєзнавчий музей, який зорганізував тамтешній староста Ігор Щербак разом зі своїми земляками. Там настільки багато експонатів, що є на що подивитися, чим полюбуватися». Отож, приїхавши в Зелену Діброву, я скористався порадою Юрія Васильовича та відвідав сільський музей. Сподівався, що його огляд займе якихось хвилин десять чи пів години, але не так сталося, як гадалося: моє перебування в цьому закладі затяглося на добрих дві години. Бо побачене там, немов повернуло мене в дитинство, в далекі п’ятдесяті роки минулого століття, коли з цими предметами й такими речами жили всі сільські люди.
А починалося з трьох кімнат
Історія зародження перших музейних експозицій у Зеленій Діброві бере початок із приготувань до святкових урочистостей із нагоди ювілею художника Фотія Красицького. Він — уродженець села, нащадок сестри Тараса Шевченка — Катерини, яка жила й похована в Зеленій Діброві. Зеленодібрівці шанують пам’ять Катерини: коли створювався музей, доклали певних зусиль, щоб він таки організувався й став, хай і скромним, але таки своїм сільським музеєм. У такому вигляді він проіснував майже десятиріччя. Жителі села потихеньку несли щось до зібрання, щось додавалося й завдяки пошуку тодішньої завідувачки музеєм Ганни Дзюби.
Переселення в школу
— Я не перебільшу, коли скажу, що наш музей розвинувся й розширився завдяки наполегливості в той час сільського голови Ігоря Володимировича Щербака, — говорить директор нинішнього зеленодібрівського центру культури і дозвілля Тетяна Никитюк. — Він багатьох односельчан запалив ідеєю розширення завдяки новим експонатам із сільського побуту. А коли в трьох кімнатах дитсадка стало тісно, то Ігор Володимирович запропонував розширити музейну територію в колишній сільській школі, яка вже пустувала через обмаль школярів. Так уберегли від руйнації шкільне приміщення. Його трохи відремонтували, опорядили, тут не віє тепер пусткою. А в музею виникло ніби друге дихання.
Заповнені сім локацій
Нині сільський краєзнавчий музей займає в колишній школі сім локацій. Тут є й зали, й трохи менші території, які, по суті, — кімнати. (А взагалі-то зеленодібрівці всіх їх іменують залами). Вони заповнені предметами та речами селянського побуту, господарським реманентом давніх часів, різноманітним одягом і начинням сільських хат минулого й позаминулого століть. Отож, діють музейні локації (чи зали) гончарства, вишитого рушника, української вишивки, української світлиці, сільськогосподарського реманенту, побуту радянської епохи, зал «Гілки Шевченкого роду». На стендах і в експозиціях стільки експонатів, що їх, мабуть, нелегко й полічити. Наприклад, гончарство представлене лише постійними більш як 130 експонатами… А що стосується вишитих рушників, які є в музеєві, то взагалі очі розбігаються від барвистості, візерунків та кількості.
Люди цінують свою минувшину
Багато жителів Зеленої Діброви свого часу допомагали в підготовці шкільних класів та залів для нового використання, — себто, як місця для розміщення музейного надбання. А його багато — різного, старого чи навіть древнього: щось у робочому чи доброму стані, а щось — і ні, бо ж час іде, речі старіють швидше, ніж люди. Багато предметів жителі передали в музей, як кажуть, назавжди. Деякі предмети, зокрема давній одяг, зберігалися в селянських хатах, як родинні реліквії, передавалися із покоління у покоління. У когось це — батькова сорочка чи бабина запаска, в когось — дідів бриль чи свитка. А скільки бережеться виробів, які вишивала прабабуся чи ткали на домашньому верстаті прапрадід і прапрабаба! Щось із хліборобського реманенту епохи Тарасового дитинства пережило й війни, й колективізацію та є безцінною реліквією роду! Люди цінують і бережуть свою минувшину, надають ці свої речі для тимчасової експозиції в музеї. Подібне — не масове явище, але організатори музею з розумінням ставляться до таких моментів.
…Зеленодібрівці люблять і цінують своє велике культурне дітище, яким став сільський краєзнавчий музей. І з гордістю показують відвідувачам його зали, заповнені не луврськими коштовностями, а старовинним начинням сільських осель. Бо все, що є в експозиціях, — дороге їхнім серцям та душам.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора. с.Зелена Діброва Звенигородського району
