У мистецькому просторі черкаської кав’ярні «Morris Space» презентували документально-публіцистичну стрічку «Ми будемо жити», присвячену Людмилі Дорошко, дружині ветерана російсько-української війни Євгенія. Це — третій фільм циклу творчого проєкту «Якого кольору щастя?», що передбачає створення десяти документальних сюжетів про мужність дружин і матерів Героїв російсько-української війни. Він створений творчою групою ТРК «Ільдана» з ініціативи голови МСК «Дніпро» Юрія Гончарова, за підтримки компанії MANEZH.
У фільмі «Ми будемо жити» події російсько-української війни розкриваються через мужність і безмежну любов дружини, матері, волонтерки, депутатки Черкаської районної ради Людмили Миколаївни Дорошко, чоловік якої Євгеній зазнав важкої травми на передовій та втратив зір. У мозаїку спогадів героїні органічно вплелися ліричні та трагічні епізоди, що змінили її життя.
«Коли війна приходить не просто в твою країну, а в твою родину, і зачіпає її своїм чорним крилом, отоді стає зрозумілим, чи щирою була обіцянка бути разом — і в радості, й у горі, — так почала історію кохання Людмили та Євгенія Дорошків (на фото) авторка фільму, заслужена журналістка України Валентина Душок.
«Він гарний такий був — молодий, сильний. Спочатку я придивлялася до нього, а потім зрозуміла, що закохалася», — зізналася на загал Людмила. Євгеній теж не одразу розпізнав своє щастя: «Якось мені голос її тоді не сподобався (жартує). Далі вже й сподобався. З часом для мене почали відкриватися в ній ті сторони, якими ми десь, у чомусь, доповнюємо одне одного».
Покохали одне одного, створили сім’ю. Подружнє життя було, ніби, як у всіх. Євгеній завжди дотримувався сталих чоловічих обов’язків, намагався забезпечувати своїх дівчат — дружину та донечку. Працював у спецпідрозділі міліції швидкого реагування в Черкасах. Далі обрав контрактну роботу за кордоном. І хоча через постійні відрядження вдома бував нечасто, родина почувалася міцною, щасливою, забезпеченою.
Як і більшість його колег, Євгеній повернувся в Україну, щоб захистити свою родину й державу. Дружина з краплинками сліз у очах пригадує, як важко було погодитися з рішенням чоловіка. Але в них у сім’ї таке правило: в усьому підтримувати одне одного. Через операцію на хребті він мав групу інвалідності, тож у військкоматі в призові йому відмовили. Став добровольцем 118-ої окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Відстоював українські території під Попасною на Луганщині. Під час виконання бойового завдання отримав важке поранення, через яке втратив 98 відсотків зору.
Поки чоловік захищав країну на фронті, Людмила волонтерила в гуманітарному центрі міського будинку культури імені Івана Кулика. Переживаючи чужий біль, трохи забувала про свій. Найтяжчими були дні та години, коли втрачала зв’язок із найріднішим. У ті хвилини молилася, переконувала себе, що Євгеній має мужність витримати випробування, й що з ним не може нічого статися, бо він — сильний і витривалий.
Того страшного дня отримала від рідного дуже очікуваний дзвінок, почула його слабкий голос. Він тільки й сказав, що поранений, порадив не хвилюватися, тому що — живий. Йому допомогли зателефонувати, бо нічого не бачить… Везли в госпіталь. На тому дзвінок обірвався. Жінка ухвалила рішення миттєво — їхати до Євгенія. Через годину після розмови вже була у дорозі. У військовий госпіталь сторонніх не пускали. Але чи могли бути перешкоди для жінки, яка хотіла бути поруч зі своїм чоловіком, щоб підтримати його?
Уже тоді стало зрозумілим, що травма — тяжка, зір відновити навряд чи вдасться. Жінка без сліз не може пригадувати ті моменти: здавалося, що стільки горя, болю та відчаю вона не відчувала за все своє життя. Іноді опускалися руки, охоплював страх. Проте тримало одне: він — живий, і вони — разом. Спільно подолають усе.
— Найскладнішим було усвідомлення, що нічого змінити не можна, — розповіла, як не впала у розпач, Людмила. — Зрозуміла, що буде постійна боротьба — за елементарні речі, існування нашої сім’ї, майбутнє. Тоді, в перші дні й місяці, головним було жити, підтримувати чоловіка. Опорою стали донька, близькі, друзі. Доводилося приховувати емоції, бути прикладом. Бо на сім’ю в першу чергу лягає найперший тягар, дружини стають реабілітологами, психологами, соціальними працівниками для найрідніших захисників.
Допомагала з відновленням, думала, як йому в майбутньому реалізувати себе, до чого прагнути. За порадою дружини Євгеній Дорошко вступив, і ось уже впродовж трьох років навчається в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького, виші, який свого часу закінчила Людмила. Водночас вона прочитала багато різної літератури, в тому числі й із іноземних джерел, про техніки відновлення після таких травм. І зараз уважно слідкує за всіма новими методиками щодо адаптації та реабілітації людей із вадами зору. Євгеній завжди займався спортом, тому тренування мали стати обов’язковими й у цьому новому житті, вирішила кохана. Зважаючи на сімейні традиції, Євгеній підтримав старання дружини. Але якось зізнався їй: «Якщо ти мене запишеш ще на якусь секцію, то я буду добиратися до ліжка навкарачки…». Чоловік втомлювався, та був постійно зайнятий. Не було коли думати про погане. Щоб не бути тягарем для сім’ї та суспільства, поставив мету: здобути вищу освіту, закінчити курси масажу, відкрити кабінет, допомагати в реабілітації захисників. З’явилася в житті змагальна діяльність.
Уся ця непроста робота дала результати. За три роки наполегливих тренувань Євгеній Дорошко здобув високі спортивні досягнення. Він — учасник багатьох міжнародних турнірів із ветеранського спорту, зокрема «Strong spirit’s games» та «Invictus Games Foundation», звідки привіз кілька вагомих нагород. На турнір в Америку Євгеній уже їздив самостійно.
Заняття спортом та участь у змаганнях із ветеранського спорту додали йому впевненості, помітила Людмила. Хоч не може сісти за кермо автівки, читати, але за час життя з травмою набув нових умінь. Уже самотужки пересувається по місту, навчається, робить масажі, й клієнти задоволені його вправністю. Крокуючи від однієї до іншої мети, чоловік плекає й амбітні плани — потрапити в національну паралімпійську збірну. Ділиться досвідом із ветеранами, які тільки стають на шлях відновлення, закликає шукати себе, займатися улюбленою справою, прагнути й досягати мети. Бо зрозумів: які б фізичні вади не принесла війна, до всього можна адаптуватися, варто тільки знайти те, що до душі.
У камерній обстановці першими глядачами стрічки стали військові, ветерани, представники міської та обласної влади, громадськість.
Модераторка заходу Ася Козіна, артдиректорка ірраціонального простору «Morris Space», створила проникливу атмосферу розмови про те, як відчути, почути й зрозуміти тих, хто зазнав травм війни. Учасники заходу побачили на екрані не просто історію однієї родини, а — глибшу, часто невидиму, сторінку війни, де боротьба триває навіть після повернення додому. Цей фільм — про жінку, яка стала опорою для ветерана, але й також про сотні, тисячі таких жінок, які взяли на себе важку, та безцінну роль — бути поруч, бути підтримкою, світлом у найтемніші моменти.
Міський голова Черкас Анатолій Бондаренко висловив захоплення від перегляду фільму, назвав його емоційним, душевним і людяним. Історія Людмили Дорошко — це приклад того, що кохання може творити дива, здатне перемагати темряву.
— Ми тут, щоб підтримати ветеранів, тих людей, завдяки мужності яких зберігається державність країни. Наша команда робитиме все можливе й неможливе, щоб надалі розвивати ветеранський рух, збільшувати та розширювати програми, які вже фінансово підтверджені бюджетом на 2025 рік, — зазначив очільник міста. — Цих програм буде ще більше, серед них є амбітні — завершити реконструкцію центрального басейну, щоб проводити реабілітацію військових, розширити спортивні зали, зокрема на базі МСК «Дніпро», залучити до цього руху якомога більше ветеранів.
Директор муніципального спортивного клубу «Дніпро» Юрій Гончаров пояснив, чому клуб, попри важливі зусилля задля реабілітації ветеранів, цим проєктом вийшов за рамки спорту:
— У хлопців, які в нас займаються спортом, зараз склався міцний колектив, своєрідна родина. Для них започатковані різні заходи, не пов’язані зі спортом: культурні, туристичні, дружини разом зі спортсменами їздять на змагання. Створенням циклу документально-публіцистичних кінофільмів ми хочемо сказати, що жінки наших захисників — не менш відважні за Героїв, вони справді самовіддано рятують своїх чоловіків. Тому в наш час, коли йде четвертий рік війни, — це наш спільний внесок у підтримку держави та її оборонців.
— Кожну історію ніби пропускаєш через себе, вона залишає певний слід і в твоїй душі, — привідкрила таємниці творчої кухні директорка ТРК «Ільдана» Валентина Душок. — Це достатньо боляче, чуттєво. Але це — потрібно, тому що інші теж мають знати про це, думати про це, жити з цим, робити певні висновки для себе. Що життя — не вічне, цінності — відносні, є щось основне і важливе. Про це ми намагалися сказати в фільмі «Ми будемо жити». Працювати з героями стрічки було легко й складно водночас. Легко, тому, що Людмила та Євгеній — дуже комунікабельні, вони підлаштовувалися, прислухалися до нас, допомагали робити все так, як ми задумали. Складно тому, що було побоювання порушити баланс і не передати ту особливу атмосферу, що панує в родині. Вдалі кадри зумів піймати майстерний телеоператор Олександр Петрушенко. З сучасним баченням створював контент талановитий режисер проєкту Макс Маслак.
Марина Дяченко, засновниця й власниця артпростору, де відбулася презентація стрічки, назвала проєкт «Якого кольору щастя?» кроком до єдності, зрілості українського суспільства. Її треба виховувати зараз, саме в цей час, коли ми повинні трансформуватися. Хлопці, ветерани на війні захищають наші кордони. А ми маємо формувати націю іншої свідомості та зрілості. Такі ветеранські, культурні, мистецькі проєкти будуть відроджувати справжню любов до країни — великої родини. І це вчить нас кохати, бо заради любові й краси живе людина.
Тетяна КАЛИНОВСЬКА
Читайте також: Рік Василя Симоненка
