Коли в музей українського рушника, що в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького, завітала 93-річна бабуся, вона… на порозі роззулася. Ходила, й молитовно торкалася до кожного експоната. Її мама на Чернігівщині, де вони жили до аварії на ЧАЕС, багато ткала та вишивала — на чотири дочки. Про музей почула по радіо, захотіла принести до колекції свій весільний рушник.
Цю історію, що перехоплює подих, директорка музею українського рушника, професорка кафедри української літератури та компаративістики Наталя Ярмоленко розповіла днями для екскурсантів — переселенців із окупованих та близьких до лінії фронту територій: Маріуполя, Сіверодонецька, Соледара, Покровська, Слов’янська, Херсона, Харкова…
Нинішню експозицію музею наповнювали десять років. Адже була й попередня: на початку 1990-их
захопилася прагненням колекціонувати рушники й унаочнити взірцями народного промислу навчальний процес у виші докторка культурології Світлана Китова (вона збирала старожитності ще до приїзду з Рівненщини на Черкащину). Спочатку вишитим скарбам знайшовся куточок у п’ятому гуртожитку тодішнього ще педінституту, а пізніше постійна виставка науковиці оселилася в одній із аудиторій нового восьмиповерхового корпусу. Щось із старожитностей Світлана Китова роздобувала в особистих фольклорних експедиціях по селах у бабусь, щось приносили студенти. Але у 2013-му збирачка, тоді вже 77-річна, та її родичі переважну частину колекції (близько 300 рушників) із закладу забрали. Офіційний статус Музей рушника отримав через рік.
Зараз в експозиції переважають рукотвори Середнього Подніпров’я, адже їх приносять студенти з фольклорно-діалектологічної практики, а проходять вони її там, де проживають, розповідає Наталя Ярмоленко. Найдавніший рушник — 1906 року, на ньому й дата вишита.
Рушник можна читати як книжку, запевняє пані Наталя:
— Згідно з вертикальною світобудовою (Дерево Життя), на полотні відображені яруси: підземний світ — Нав, цей світ — Яв, і небесний, духовний — Прав. По кінцях рушника завжди світ нижній. Він — сильніший, «важчий» за поцейбічний. Якщо в ньому вишиті дерева, суцвіття, плоди, геометричні фігури, то вони обернені вершиною вниз. У цій же частині розміщують тварин, які представляють уявне потойбіччя або вважаються володарями всіх трьох світів і можуть вільно ними пересуватися. Як ось, скажімо, дракон (це — теж слов’янський образ) — на те у нього є хвіст, лапи та крила. Або лебеді-змії (з часом прасенси забуваються, й на сучасніших рушниках — уже просто лебеді, гуси, качки).
— Далі йде лінія розмежування між нижнім і середнім світом, — продовжує Наталя Миколаївна. — В Україні архетип межі — це дуже серйозно, за межу сваряться, а то й кровно ворогують. На межі садили бузину, й казали, що в ній нечистий живе. Щоб заплутати, обдурити злі сили потойбіччя, внизу зображують звивисту лінію безкінечника з вужиків чи гадючок або меандр, що від назви звивистої річки Меандр у Греції. Нагадує орнамент і лінію нашого «кривого танцю» у весняному обряді, призначеному заморочити дух зими, й символіку річки, як межі між світами.
Над підземним буяє серединний світ. Тут вишивають усе, що хочуть мати в житті або чого зичать тим, кому призначений цей рушник. Неважко розпізнати обрядові рушники — на уродини, весілля, проводи у військо, поховальні, поминальні. Рушники-утирачі обрамлювали тканими іншого кольору лініями й вишивкою не прикрашали.
У верхньому світі — божеств — розміщують знаки небесного вогню, як-то квітка-зірка, сварга, голови тура чи баранячі роги, метелики, бджоли. Зображують птахів — бува, навіть більшими, ніж саме Дерево Життя, чим підкреслюють їхню захисну функцію: це — душі предків, які відлітають у ирій, або в рай і охороняють усі три світи-яруси. Два птахи у верхньому світі також можуть означати Сонце та Місяць. У ХХ столітті птахи стали радше елементом декору.
— Коли ми вирішили посортувати нашу колекцію за видами птахів, запросили орнітологів, — розповіла курйоз Наталя Ярмоленко. — Прийшло шестеро науковців. Ходили, дивилися, а тоді кажуть: тут жоден птах не схожий на свій вид. Ба більше: на так званому звуковому рушнику соловейко — не сіренька пташечка, а строката. Зображено зозулю в композиції «сіла на калину та й стала кувати», а підпис вишито — «Солов’ї». Чому так? Я шукала пояснення, й знайшла його у дослідниці фольклору Надії Пастух. Погоджуюся з твердженням, що в орнаментах автори не пишуть птахів із натури, а творять. Тоді все стає на свої місця: якщо голуби туркочуть про кохання, то вони, на думку вишивальниці, повинні бути золоті. Пава в природі не має такого пишного хвоста, як павич, а на рушниках має. Часом пава, якої вишивальниця ніколи не бачила, схожа на індика, але з контексту це — пава! Що й казати: в народі навіть бджола — птах (є загадка: «Летів птах через божий дах: тут моє діло на вогні згоріло» — бджола летить над церквою, горить воскова свічка). На наших рушниках з’явився папуга: цей образ принесли перші прочани.
На традиційних українських рушниках багато хрестоподібних знаків. Як роз’яснює пані Наталя, у пращурів хрест означав сонце, а знак сонця в русі — свастя, сварга або ж щастя. Правостороння сварга, тобто рух сонця за годинниковою стрілкою — чоловіче начало, й якщо треба розкрутити енергію, повертаємося зліва направо, або ж посолонь. А треба скинути негатив — рухаємося справа наліво, осолонь, такий рух орнаменту символізує сакральний низ і жіноче начало. Знак сонця в русі у вишивках буває стилізований — суцвіття, що закручується в той чи той бік.
Рівнобічний прямий хрест позначав чоловічу енергію. Скісний хрест — жіночу: жінки на Русі віталися, схрещуючи руки на грудях.
Традиції вишивки з часом змінюються, дохристиянська символіка перекривається християнською. Іншого значення набувають хрести, свічки, символіка числа три. Коли у радянські часи руйнували церкви і в хаті не можна було тримати ікони, вишивали Матір Божу, церкву, перші букви слова Бог, Христос, щоб було до чого перехрестити лоба. Поминальні рушники впізнаємо по великих хрестах. Проте навіть хрест у нас обрамлений квітами, колоссям (зерно як продовження роду).
Вишивальниці кінця ХІХ-початку ХХ століття керувалися традицією, хоча вже й не читали орнаментів, а добирали символи за своїм смаком. До популярних належать пряма лінія — міфологема землі, хвилясті чи ламані лінії — вода, крапочки — насіння, в ромбі — засіяне поле. Півень — сонце. Білка — провідниця між світами. Зайчик на «чоловічих» рушниках — символ продовження роду. Виноград — плодючість, мальва — охоронниця дому, барвінок — безсмертя душі. Криниця — сакральне місце, де дізнавалися новини, залицялися, джерело очищення, портал…
У вишивках трапляються химерні створіння: вже не рослина, бо є лапки і хвостик, але ще й не звір. Або ще не дерево, але вже й не людина. Це — про єдність усього сущого.
На рушниках фіксували частини народних пісень. Вишивали букви — як ініціали і як символи. Скажімо, якщо народився перший хлопчик, хрещена мама несла рушник із літерою А.
Кожен рушник слід було правильно виготовити. Весільний, наприклад, повинна вишивати тільки наречена або мама чи баба — представниці роду. Нічого з вишитого не можна торочити, як не можна переробити вчорашній день. Весільний рушник не повинен бути зшитий із двох полотен, перетнутий прошвами, «кружавом», бо це — перерізана дорога життя.
У стародавні часи, якщо чоловік і жінка доживали до 40 років, він дбав про домовини, а вона — про рушники. На поховальних і поминальних рушниках є вінок, як і на весільних, але вгорі роз’єднаний. Пташки тут — сови, а символи життя спрямовані донизу. Орнамент іде справа наліво.
Вишивали білі рушники — їх називали пісними, у піст ними прикрашали хату, церкву. Вони — найдовші. Є в колекції музею рушник — білим по білому, перетнутий прошвами, ще й орнамент справа наліво. Хто знається на символіці, той і торкатися до нього боїться, розповідає очільниця музею.
У центрі експозиції — довгий ряд рушників, вишитих по-сучасному: барвисто й довільно. Це — вплив так званої «мильної» вишивки. Запровадив моду на неї француз Генріх Брокар у кінці ХІХ століття. Його фірма виробляла дешеве мило, а щоб краще розкуплялося, на обгортках друкували схеми вишивки — лапаті квіти, орнаменти, сентиментальні сюжети. Брокарівські схеми популяризували вишивання хрестиком — і воно мимоволі витіснило близько сотні інших, більш складних способів (як-то гладь, штаповка, кручений шов, низь, стебнівка, настилування, верхолуп, зерновий вивід та інші).
До речі, змінила ця мода й зображення самого дерева життя: його коріння, «ноги» опинилися у підвазоннику.
У радянські часи були популярні дешеві рушники зі штампованими малюнками «під вишивку».
Але хвилі моди на вишивку, які відносили її далеко від української традиційної, дали можливість зберегти бодай саму форму ремесла. І зараз є запит на її наповнення заново предковічним світоглядним змістом.
До Різдва й Великодня в хаті замінювали рушники на нові. Коли вони з часом у курній хаті сіріли, ними дозволялося користуватися лише біля печі — сакрального місця. Адже піч нагадує природу жінки: у піч ставлять сире, а звідти виймають готове, піч «народжує». Біля печі шануйся: «сказав би слово, дак піч у хаті».
Колись давно, коли дівчинці виповнювалося п’ять рочків, баба чи мати садила її, брала голку й наколювала пальчик до крові — показувала, що голка гостра, і це було посвячення в ремесло. Вчила робити перші стібки, аби до повноліття нашила собі приданого. Коли молода невістка приходила до свекрухи, мала завішати хату своїми рушниками, щоб була своя енергетика, щоб легше прижитися в чужій хаті.
У традиційних вишивках жінку сакралізували, зображували навіть як саме Дерево Життя. Ось на рушнику у верхньому світі — три богині Лади. Велика Мати, продовжувачка людського роду, — з двома сонцями над головою, внизу по боках — міфічні створіння. До пояса вона — провідниця енергій неба, від пояса — втілює сакральний низ, нижній світ. Якщо у Лади руки догори — це поза моління, одна рука вгору, друга вниз — проводить енергію космосу, руки на грудях — поклон землі, а руки донизу — процес сівби. Богиню-матір позначали рожаничним орнаментом, що схематично зображував жінку, котра виношує плід або народжує світ, як повну чашу, ріг достатку, трикутник, котрий стоїть на своєму вістрі, а в ХІХ столітті — як вазон із двома рожаничними «ніжками». Вважалося, що жінка легко проникає в потойбіччя: цьому сприяє повита таїною здатність давати нове життя, жінку годі прорахувати — вона мінлива. Тому й кажуть, що жінка — відаюча мати.
Лариса СОКОЛОВСЬКА
