Із журналістського блокнота
Станція Одеська-Головна — як мурашник. У пломінкому південному надвечір’ї до розпечених сонцем вагонів поспішали подорожні, що тарабанили по бруківці валізами на коліщатах. У кожному плацкартному вагоні — аншлаг: відпочивальники поверталися з південної Пальміри. Одеса, хоч і прифронтова вздовж моря, та нащадки морської звитяги не звикли панікувати: життя триває.
Хтось їхав додому з Куяльника: вдалося взяти курсівку на ванни, басейни та цілюще болото лиману, що не поступається ізраїльському Мертвому морю, хтось — у Черкаси до сестри на ювілей (бідкається, може, востаннє). Верхню полицю наді мною посіла чужомовна жіночка, якій не дісталося нижнього місця, та вкрай треба їхати в село під Черкасами, бо раптово занедужав чоловік.
— Відвідала дітей у місті Південне, та й пора додому, — з якимось болючим притиском зупинилася на останньому слові. — З Авдіївки я, переселенка, — мовила крізь сльози, вплітаючи у свою мову нашу сільську говірку.
Я дізналася, що війна відібрала в них добротний дім, у дітей — квартиру, роботу. Коли зосталися без даху над головою, знайшли прихисток у Південному під Одесою. Тулилися з дітьми в тісній двокімнатці, бо орендувати щось комфортне забракло коштів. Тож батьки згодилися їхати на Черкащину. В селі їм дали хатину, де топлять узимку дровами. Та ще виручає сад-город: все ж — свої овочі та фрукти, а на подвір’ї пасуться кури.
Я більше нічого її не розпитувала, не хотіла, щоб вона крадькома втирала вологі очі. Попутниця відволіклася на молоду пасажирку з песиком — кумедним шпіцом-ведмежатком на кличку Персик. Ото вже всім була розвага погладити цю м’якеньку іграшку, бо песик дружелюбно йшов до рук, а ще — страждав від задухи переповненого вагона, слухняно пив водичку зі своєї собачої пляшечки, здивовано обводив довкола чорними оченятами-ґудзиками.
Одна поважна пані з сусідньої полиці не втрималася, щоб не виказати своє «фе».
— У тебе діти хоч є? — спитала вона молоду власницю милого Персика.
Та відповіла, що заводити дітей — дуже дорого.
Собачу тему розвинув пасажир із-за сусіднього перестінку, котрий теж має песика на кличку Бука. І тут ми дізналися, скільки у валюті вартує така домашня тваринка, які затрати на її утримання: щеплення, ветеринари, харчування, догляд розкішної шерсті тощо. Це вам — не діти, котрі народжуються безкоштовно. Впевнений у собі пасажир, певно, з бізнесових, похизувався, що має розкішний будинок під Києвом, тож песик гуляє на волі.
За вікном вагона надвечір’я малювало сутінки, в які час від часу вривалися місцеві воєнні тривоги й відбої. Ми молилися кожен своєму Богові про захист і спасіння.
А, як заяснів світанок, до вагона ввійшли двоє — один у пікселі, інший — по-літньому в шортах і футболці, натужно спираючись на ковіньку. Молоді, ледь за тридцять, військові добиралися до своєї частини після лікування в шпиталі. Примостившись біля вільної полиці, вони стиха, щоб не розбудити пасажирів о третій ранку, обговорювали свої митарства. Та ніхто вже не спав. Кожен спохопився, щоб запропонувати хлопцям місце для відпочинку.
Мимоволі стало відомо, що вояк у однострої вийшов із тяжкого бою, ледь не втративши зір. Після складної операції, вже з одним оком, він готувався, щоб повернутися на службу. Його побратим із травмою хребта бідкався, що вдома його ніхто не чекає. Втираючи вологі очі, він не міг заспокоїтися, невпинно згадуючи ту, колись єдину й кохану, яка тепер сказала, що він їй такий — не потрібний.
Тривога за вікном вагона, двоє скалічених молодих чоловіків повернули безпечних подорожніх до гіркої реальності воєнного буття. На черговій станції поспішила до виходу пасажирка з Персиком, киянин за перестінком уже не телефонував дружині, щоб дізнатися, як там його домашній улюбленець.
А на черкаському вокзалі з одеського потяга вийшли двоє, підтримуючи одне одного. Фронтові побратими, загартовані в бою та незламні духом, добиралися до військової частини, щоб продовжити свою справу — захищати Україну та здобувати Перемогу.
Раїса БІЛЕЦЬКА
