Українські захисники, загартовані суворими військовими буднями, вміють стримувати емоції. Та коли розповідають про загиблих бойових побратимів, які трагічно поповнили небесне воїнство, мимоволі змахують непрохану скупу сльозу. Бо найважче на війні — втрачати близьких людей.
Черкасець Анатолій, який служив із Олександром Тарасюком упродовж останніх кількох місяців, настільки здружився з земляком із Лисянщини, що називає його не лише бойовим побратимом, а й найближчим другом. Тож, не стримуючи емоцій, він розповів трагічну історію невмирущого Героя.
Олександр Валерійович, як тільки дізнався про повномасштабне вторгнення рашистів в Україну, 24 лютого 2022 року прийшов у військкомат і того ж дня був призваний на службу до ЗСУ. Він був стрільцем-помічником гранатометника мотопіхотного відділення окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.
— Ми познайомилися з Олександром на війні, — розповів Анатолій. — Називали його Тарасом, це позивний від скороченого прізвища. Разом служили у зведеному підрозділі. Спільно пройшли не одну операцію. Хоч він і не був професійним військовим, 31-річний воїн дуже грамотно готувався до кожної операції, завжди знаходив вдалі рішення, що і як слід робити. Покладався не лише на власний досвід, а й вишукував у інтернеті потрібну інформацію, опановував її й навчав бойових побратимів. Розумівся на багатьох видах сучасної стрілецької зброї, й навчився цього в армії. Був строгий і відповідальний до кожного завдання, бо вважав, що на війні неважливих деталей немає. Працелюбний, як і всі в нашій групі: чи окоп копати, чи їсти варити, — умів і завзято робив усе.
У них була своя, перевірена в боях, тактика. Було й неписане правило — першими йшли старші й досвідчені, за ними — молоді воїни, які здобувають гарт.
— Головне на війні — холодна голова й світлий розум, — каже Анатолій. — Подекуди можна здолати ворога навіть без зброї. Пригадую випадок у Соледарі, коли ми штурмували окуповану територію тамтешніх дач. Зайняли позицію, працювали як навідники нашого війська. Вороги безумовно знали, що там працює наша штурмова група, тож наполегливо шукали, щоб нас знешкодити. Нишпорили дві ворожі групи. У цей час Тарас чергував на спостережному пункті. Росіяни були так близько, що ми бачили й чули їхнє пересування. І Тарас проявив стійку витримку, не вистрелив навіть тоді, коли окупанти пройшли за три метри від нього. Бо знав: в армії є завдання, коли потрібно стріляти, а є ситуації, коли цього не можна робити, що б там не було. Головне — виконати завдання. Несподівано зав’язався бій між цими двома ворожими групами: то противники не розпізнали своїх, тож лупили одні одних, думаючи, що то — ми. А ми в цей час хвилин сорок слухали звуки їхнього завзятого бою, спостерігали й раділи даремним втратам противника. А потім зайшли ЗСУ й наша група вийшла разом зі своїми. Так без єдиного пострілу виконали поставлене завдання.
У тому останньому бою в листопаді під Бахмутом їхня група зайняла бойову позицію. Тарас залишився з менш досвідченими воїнами прикривати побратимів. Міна прилетіла прямо йому під ноги. Тож досвідчений захисник фактично прикрив собою всю команду. Серед цих хлопців був і Анатолій. Важко пораненого Олександра Тарасюка відвезли в госпіталь, де він за кілька днів помер. Про тяжку втрату Анатолій дізнався під час короткочасної відпустки додому.
— Тарас був великим воїном, — згадує Анатолій. — Виконував із ним не одне бойове завдання, й більш хоробрих і рішучих людей я в своєму житті не зустрічав. Тарас — це приклад мужності та самопожертви, він ніколи не відмовився від жодного наказу, навіть такого, що майже неможливо виконати. Й завжди говорив: якщо не ми, то хто? Це дуже геройська людина. Для мене він завжди живий, і скільки мені Бог дасть сил і здоров’я виконувати бойові завдання, Тарас буде поруч зі мною завжди.
Олександр Тарасюк мріяв після війни укласти контракт і навчати молодь захищати Україну.
— Якось у Соледарі, коли побратимам вручали нагороди, він, ніби жартома, сказав: «Мені не потрібні нагороди. Я хочу, щоб про мене хоч раз написали в газеті…». Я тоді пообіцяв, що про нього напишуть газети, — сказав крізь сльози побратим. — Тільки я не знав, не хотів, щоб це було посмертно.
25 листопада Лисянська громада з належними почестями віддала останню шану захиснику України. Вічна слава Герою.
Тетяна КАЛИНОВСЬКА
