Майстерні вироби їхніх вправних рук мені доводилося так чи інакше бачити вже понад два роки. І не де інде, а на фронті, куди час від часу виїжджав із волонтерськими групами Українського Козацтва. Щоразу, після розвантаження всіляких смаколиків і добреників, керівник групи діставав згорток та звертався до конкретного земляка: “А це тобі — твоє замовлення від майстринь. Вони виготовили так, як ти й просив”.
Інколи таких персональних пакетів бувало й два, чи три, або в них була не одна річ, а кілька однакових. Як правило, мали вони колір пікселя, й було це щось із одягу, амуніції чи подібних атрибутів.
Якось я поцікавився у волонтера:
— Це ви у магазині придбали, бо ж захиснику на фронті немає де купити?
— Ні, це пошили наші швачки власноруч, на своїх швейних машинках.
Так дізнався про вправних майстринь-волонтерок із колишнього райцентру Маньківка.
Виявилося, що ось уже майже три роки тут діє невелика швейна майстерня, де шиють для фронтовиків усе, що треба, з піксельної тканини за прийнятими у війську формами, розмірами й стандартами.
— Розпочалося все відразу після повномасштабного вторгнення росії, — пригадує Валентина Кадет, яка нині очолює колектив. — Зібрав тоді нас, як мовиться, «до купи», Валерій Анатолійович Довбуш — тодішній завідувач майстерні. І вже на початку березня 2022 року ми почали шити перші плитконоски, розгрузки, підсумки, балаклави. Було нас у той час 25 осіб.
Різні траплялися в людей ситуації, по різному складалося життя, тому й не дивно, що на сьогодні залишилося п’ять швачок, які, окрім суто цивільних замовлень, виконують і прохання фронтовиків. Приміщення не опалюється, в ньому через холоднечу жінкам — не досить комфортно, то працюють здебільшого вдома. У кожної є швейна машинка, на якій виконують основну роботу. В майстерню сходяться тоді, коли треба все зібрати, щось підігнати, узгодити. Це, буває, як правило, зранку.
Валентина Кадет і Тетяна Павловська — маньківчанки, Світлана Панченко живе в Кищенцях. Знайшлася робота й для переселенки з Луганщини — пані Олени, яку лиховерть війни привела на Маньківщину. Місяць тому місцевий центр зайнятості направив на роботу в майстерню Наталію Фуркало. Ось це і є ті жіночки, які шиють на замовлення фронтовиків.
— Буде нечесно, коли ми не згадаємо добрим словом нашу дорогу Наталію Олександрівну Маренюк — маньківчанку, працівницю місцевого закладу культури, — говорить Валентина Кадет. — Вона — наш організатор і координатор, на її плечах лежить велика організаційна та підготовча робота, яку Наталія не втомляється виконувати.
Додам до слів Валентини Сергіївни, що Наталії Олександрівні інколи доводиться докласти неабияких зусиль, наполегливості та цілеспрямованості, щоб знайти й згромадити чималі кошти на закупівлю тканини спеціального виробництва.
Нині на дверях цього невеличкого закладу є скромна чи то вивіска, чи, швидше, невеличка табличка «Волонтерська швейна майстерня «Серце на пікселі».
— Промовиста назва, повніше та краще й не скажеш, — зауважив крайовий отаман Українського Козацтва Черкащини Юрій Возовітов. — Бо ці швачки в свою працю з піксельною тканиною вкладають не лише все своє вміння, майстерність, а й тепло, щедрість і щирість своїх душ та сердець. А доводиться виконувати їм найрізноманітніші, часом, геть несподівані, замовлення наших захисників. Бували в 2024 році такі рідкісні замовлення, яким навіть я дивувався: а чи зможуть подруги Валі Кадет виготовити таку річ? Адже, окрім тканини та ниток, треба ще дотриматися й стандартного габариту, й форми виробу, й товщини, й розміру чи, навіть, напрямку швів. Жінки радяться, розмірковують, прикидають, що та як краще зробити, що, в якій послідовності виконати. І дуже часто одяг чи амуніція з їхніх рук виходять навіть добротніші від тих зразків, котрі виготовляють великі підприємства широким потоком. І це — реальний факт, від якого не дінешся.
А загалом, як я прикинув, торік ця маленька волонтерська майстерня одягла й екіпірувала майже батальйон бійців. Це — без жодних натяжок і перебільшень. Бо за рік були звернення й від захисників безпосередньо з фронту, і від тих земляків, хто завітав у короткочасну відпустку додому, й від бійців, які перебувають на лікуванні в госпіталі чи лікарні, зверталися й ті, що проходять реабілітацію.
І, ніби на підтвердження слів Юрія Возовітова, телефон Валентини Кадет обізвався дзвінком. Виявилося, що телефонує поранений боєць, який лікується в місцевому медзакладі. Він розпитував, як потрапити у швейну майстерню. Валентина Сергіївна вийшла назустріч і невдовзі повернулася з несподіваними гостями. Виявилося, що Павло Дерев’янко — уродженець Полтавщини, на фронті отримав поранення й обмороження ніг. Якраз того дня до нього навідалася дружина Алла, в супроводі якої він вирішив завітати в «Серце на пікселі» та підібрати теплі штани. Для Павла важливими були не лише довжина, а й ширина холош внизу, щоб зручніше вдягати штани на пошкоджені кінцівки. А, побачивши заготовки флісок, боєць зацікавився й ними. Швачки тут же підігнали штани й фліску так, як потрібно фронтовику. Можливо, до закінчення терміну лікування вкладуться й із пошиттям куртки.
Упродовж минулого року маньківські швачки-волонтерки пошили 189 штанів до літнього польового костюма. А, як похолодало, то побільшало замовлень на теплі штани (таких за 2024 рік пошили 86). Шили польові куртки, бушлати (119 штук), кітелі, убакси (літні сорочки). Були замовлення й на плащі, шапки, балаклави, панами, бафи. А лідером залишаються теплі фліски — їх маньківчанки пошили 242 штуки.
Підсумки шили чотирьох видів: для гранат, магазинів, скидів і турнікетів. Були й унікальні замовлення, зокрема на спальні мішки, маскувальні костюми, антидронові покривала, плитконоски, баули, аптечки та інше.
А загалом використали за рік на пошиття таких замовлень понад півтора кілометра пікселя.
Василь МАРЧЕНКО, фото автора. Маньківщина
Читайте також: Волонтерський центр «Незламні» —дійсно незламний
