Випускник Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, захисник України, кіборг, лицар воєнного ордена. А ще — доктор філософії, поет, спортсмен. Це — Ярослав Платмір — наш молодий сучасник, земляк, патріот рідної землі.
Ярослав народився 2 листопада 1991 року в м.Жашків. Зростав у інтелігентній родині: батько, Леонід Володимирович, — полковник СБУ, а мати, Ганна Василівна, працювала бібліотекаркою. Початкову освіту Ярослав здобув у міській школі №1, а коли в 2002-му родина перебралася до м.Золотоноша, продовжив навчання спочатку в міській гімназії ім.С.Скляренка, завершив загальну освіту в школі №1. Як учень, мав виразну гуманітарну зацікавленість, тож ні для кого не стало несподіванкою, коли хлопець заявив про свій намір здобути фах історика.
П’ять років навчання у виші промайнули, мов одна мить. Із великою вдячністю Ярослав згадує улюблених наставників — професорів Віталія Масненка, Юрія Присяжнюка, Анатолія Морозова, доцентів Юрія Михайлюка, Анжелу Іржавську… Цілком очікувано Ярослав закінчив університет із відзнакою й у 2013 подався до Києва зі сподіваннями знайти роботу за спеціальністю. Після наполегливих пошуків йому вдалося влаштуватися на посаду наукового співробітника Педагогічного музею в структурі Національної академії педагогічних наук. Тут Ярослав активно займався впорядкуванням музейних фондів, проводив екскурсії, розпочав дослідницьку роботу. Настала осінь 2013-го, що започаткувала драматичні події Революції Гідності, у вирі якої вирішувалася подальша доля України.
З перших днів Ярослав перебував на Майдані, став свідком і учасником багатьох драматичних миттєвостей боротьби за європейське майбутнє України, бачив криваві лютневі розправи з активістами.
Після захоплення росіянами Криму та фактичного вторгнення їх на Донбас Ярослав усвідомив, яка небезпека нависла над незалежністю України. Звільнившись із роботи, попри свою обмежену придатність, він добровільно зголосився на військову службу, бо, за його словами, «інакше б не зміг». Одначе золотоніський військкомат відмовив хлопцеві у призові. Тоді він пройшов військове навчання в таборах УНСО на Вінниччині й згодом таки домігся свого: став бійцем окремого розвідувального батальйону 30-ої механізованої бригади. Невдовзі його перевели до новоствореної 81-ої десантно-штурмової бригади, де служив у розвідувальному підрозділі.
Солдат отримав позивний «батюшка», вочевидь через чорну бороду. Військова розвідка, як очі й вуха будь-якої армійської структури, вимагає від воїна особливих бійцівських навичок: відмінної фізичної підготовки, бездоганного орієнтування на місцевості, вміння непоміченим проникати у ворожі тили, вправно володіти холодною й вогнепальною зброєю та мінно-вибуховою справою. А ще — вмотивованості, мужності, відваги, готовності йти на виправданий ризик. Завдяки наполегливому навчанню та особистісним якостям Ярослав опанував усім цим набором вимог до справжнього розвідника й із часом пройшов своє перше бойове хрещення (тоді розвідувальні дрони ледь почали з’являтися). У січні 2015 року бригаду направили в район Донецького аеропорту, де та відразу вступила в кровопролитні бої з ворогом, що прагнув будь-якою ціною захопити твердиню кіборгів. За кілька сотень метрів від злітної смуги аеропорту в районах сіл Піски, Опитне, Водяне вирував пекельний герць: ворог вів невпинні обстріли з танків, систем залпового вогню, мінометів, а наші воїни вперто тримали оборону.
В тих січневих боях бригада понесла великі втрати в живій силі, тоді загинув і бойовий побратим Ярослава — Андрій Миронюк (позивний «Сет»). З болем згадує військовий полеглих друзів-бійців Станіслава Дерев’янка («Стас»), Євгена Рєпіна («Геркулес»), Олега Афанаса («Афоня»). Наш земляк самовіддано виконував свою бойову роботу, зокрема проводив розвідку ворожих позицій. Якось у нього мало не вцілив ворожий снайпер: куля просвистіла буквально в кількох сантиметрах від скроні. Смертельна небезпека чигала щодень і щогодини, позбавляючи спокою й сну.
Погода тоді видалася незимовою: плюсова температура, танув сніг, всюди — непрохідна багнюка. Він разом із бійцем на псевдо «Куба» перебував на «нулі», в «зеленці», вів спостереження за ворожими позиціями, що в кількох сотнях метрів. До завершення їхнього бойового чергування залишалося якихось 15 хвилин, аж тут завирував пекельний артилерійський вогонь. Прилетіло й до окопу, де були бойові побратими. Криваве зарево, оглушливий вибух, пронизливий зойк-крик «Куби», й за мить бойові побратими лежали, посічені уламками мінометної міни. Вони стікали кров’ю, бо не відразу до них дісталися рятівники: ворог продовжував вести шквальний артилерійсько-мінометний вогонь. Евакуювати бійців вдалося лише з шостої спроби: їм надали першу медичну допомогу, завантажили в БТР і відправили у с.Водяне в медсанбат. Наш земляк став одним із 300 «трьохсотих» — захисників Донецького аеропорту.
Тривали виснажливі дні лікування спочатку в Покровську, а потім — у Дніпрі в лікарні ім.І.Мечникова, військовому шпиталі в столиці, а також у Феофанії.
Поранення виявилося важким (у результаті вибуху в Ярослава вирвало 15 см кістки лівої ноги), давало ускладнення, а тому лікування й реабілітація зайняли 11 місяців. У київському шпиталі йому провели досить складну операцію з пересадки кістки. Одначе й після цього наш захисник ще довго мав проблеми з руховим апаратом і змушений був пересуватися за допомогою тростини. У травні 2016-го колишнього кіборга звільнили з лав ЗСУ, він отримав інвалідність 2-ої групи. Ще в шпиталі прилетіла гарна звістка про те, що указом Президента України від 2 серпня 2015 р. №461 бойові заслуги Ярослава відзначені однією з найвищих солдатських нагород — орденом «За мужність» 3-го ст. (якраз на день народження його мами).
У такому стані було дуже нелегко повертатися до мирного життя, тому часом Ярослава охоплювали відчай і безнадія. Одначе він — не з легкодухих, і невдовзі, оговтавшись від життєвих випробувань, почав вибудовувати плани на майбутнє. Їх вирішив пов’язати з історичною наукою: в 2016 році вступив на навчання до аспірантури при рідній альма матер. За рекомендацією наукового наставника Юрія Присяжнюка темою дисертаційного дослідження обрав «Українське суспільство в уявленнях та інтерпретаціях інтелектуалів Наддніпрянщини кінця ХІХ-початку ХХ ст.», активно опрацьовував джерельно-літературний масив наукового пошуку. Утім, наслідки важкого поранення давалися взнаки. Більше того, Ярослав пережив два переломи пораненої кінцівки, що значно ускладнило й без того важку ситуацію. Тепер колишньому воїну треба було знову зосередитися на боротьбі з власною недугою, й він із честю витримав цей нелегкий двобій. Успішно закінчивши аспірантуру, Ярослав у 2021-му захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філософії в галузі історії.
За результатами своїх досліджень молодий науковець опублікував понад 20 доволі глибоких розвідок із інтелектуальної та ментальної історії України на зламі позаминулого й минулого століть, а також питань націєтворення і воєнно-історичних проблем. Нині готує до друку монографію, що відзначається високим рівнем наукової новизни. Із початком повномасштабної війни з російськими агресорами Ярослав вступив до лав 118-ої Черкаської бригади територіальної оборони. Упродовж майже двох років він служив при штабі цього бойового з’єднання, і в 2023-му через ускладнення хвороб звільнився в запас.
Окрім цього вів уроки з історії, основ правознавства, заняття гуртка «Сокіл. Джура». Учні любили його уроки та позакласні заходи, які серед іншого базувалися й на власному, набутому в боях, досвіді кіборга. Нині Ярослав займається індивідуальною освітою, розкриваючи учням таємниці національної та світової історії. Віднедавна він працює в міському кінотеатрі «Україна», активно пропагує кращі твори сьогоденного кіномистецтва. А ще колишній комбатант невтомно займається волонтерством, підтримкою ментального здоров’я поранених захисників, донатить на ЗСУ.
Ще з юних літ Ярослав закохався в поезію й невдовзі сам почав класти на папір свої думки й почуття. У вирі боїв народилася його мілітарна поезія, що згодом вилилася у першу збірочку «Кулею й пером». Свого часу мав власну поетичну експозицію на столичній виставці «Ні, музи не вмирають!». Нині підготовлена до друку вже друга збірка поетичних одкровень окриленої душі воїна й педагога.
Бійцівський характер військового ветерана виявився ще на одній стезі — спортивній. Ярослав від 2020 року бере участь у регіональних змаганнях ветеранів війни «Ігри нескорених». Він успішно виступає як у ігрових видах спорту (ампфутбол, волейбол сидячи), так і легкій атлетиці (метання диска, штовхання ядра). Загалом на цих турнірах Я.Платмір виборов шість медалей різного ґатунку.
Зустрів Ярослав у 32-ій міській школі й свою життєву музу — вчительку Анастасію. Перегодом закохані побралися й нині чекають на поповнення своєї щасливої родини. Отаким непростим, водночас яскравим і різногранним, є життя нашого сучасника Ярослава Платміра. Попри життєві випробування, він випромінює оптимізм і не стомлюється повторювати: «Жодного разу не пошкодував, що пішов захищати Україну! Адже це — свята справа!»
Тож нехай буде прихильною до нього життєва доля, а Господь благословляє на нові звершення!
Григорій ГОЛИШ, директор Наукової бібліотеки ім.М.Максимовича Черкаського національного університету ім.Б.Хмельницького
Читайте також: Шлях комбатанта
