Тетяна Манаєнко — судова експертка, яка разом із сім’єю пережила окупацію, обстріли, життя у підвалі та евакуацію через пів країни. Її історія — про страх, відповідальність і неймовірну силу духу.
Війна змінила життя кожного українця. Але найбільше тих, у чиї домівки прийшов ворог. Особистою історією поділилася Тетяна Володимирівна Манаєнко — головна судова експертка сектору товарознавчих та гемологічних досліджень відділу товарознавчих, гемологічних, економічних, будівельних, земельних досліджень та оціночної діяльності Черкаського НДЕКЦ МВС, переселенка з Луганщини.
— На службу в органи внутрішніх справ я прийшла відразу після закінчення у 2001 році Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, — розповідає Тетяна. — Почала працювати в штабі Рубіжанського міськвідділу. Спочатку — в статистиці, а згодом, у 2009 році, коли вже мала виходити після декретної відпустки на роботу, запропонували перевестися до Експертної служби МВС. Із 2009 року працювала судовим експертом у Луганському обласному НДЕКЦ. Усе змінилося після вторгнення загарбників.
2014 рік… У Луганську гриміли обстріли, чужинці захоплили міськвідділ тоді ще міліції, вулицями роз’їжджали «сепари»… Здавалося, що найгірше вже сталося, а далі все налагодиться. Здавалося… Та виїхати всією родиною тоді не було змоги.
До повномасштабного вторгнення її родина проживала в м.Рубіжне. Про початок великої війни Тетяна дізналася вранці, коли зателефонував колега.
— Він спитав, чи ми ще спимо. Я лежала в ліжку, а він сказав: «Проспите всю війну». У той момент біля хімзаводу «Зоря» влучила ракета. Земля здригнулася. Тоді стало зрозуміло: війна не десь — вона тут, поруч, і буде тільки гірше.
З першого ж дня місто охопив хаос. Зруйновані залізничні колії, черги до банкоматів, порожні магазини, паніка. Уже 6 березня район, де жила родина, почали обстрілювати з артилерії. Люди сховалися в підвалі дитячого садка. Там і залишилися на місяць.
— Додому ми більше не повернулися. Вибухом вибило вікна, в квартирі було -8°C. У підвалі жили близько 600 людей, із них — 142 дитини. Була повна відсутність зв’язку, панували страх і невизначеність.
Організувалася група з 13 добровольців. Варили супи у 50-літрових казанах, гріли воду, допомагали хворим. Серед добровольців була навіть медсестра. За той час, поки родина жила в цьому прихистку, поховали трьох загиблих — двоє померли в підвалі, ще одна дівчина загинула, коли пішла по воду для сестри. Її тіло приніс чоловік у наволочці.
9 березня зникли світло й вода, як пізніше дізналися, було знищено останній трансформатор, і місто повністю занурилося в темряву. Окупацію розпочали бойовики так званої «лнр», а згодом з’явилися кадирівці, бойовики з підрозділу «ахмат» на чолі з Апти Аллауддіновим (більшість його зараз знає на прізвисько «Лапті Аладіна»). Почалися обшуки квартир, вибивали двері, забирали телефони. Перевіряли чоловіків навіть на наявність слідів від зброї. Не оминули й 15-річного сина Тетяни, який на той момент був хворий.
— 31 березня ми змогли виїхати в напрямку Старобільська. Буквально наступного дня ворожі посіпаки передали кадирівцям списки учасників бойових дій із адресами, в тому числі й із моєю, адже я мала статус УБД. Тож нам пощастило виїхати в останній момент.
Допоміг в евакуації заступник директора Луганського НДЕКЦ — за що Тетяна вдячна досі.
Після тривалого шляху з численними блокпостами й напругою родина прибула в Дніпро, потім — у Черкаси. Тетяна відновила роботу, допомагала організувати евакуацію матері, яка добиралася через три країни. Навіть у цій складній ситуації вона не зламалася.
— Ми вижили. Я дуже вірю, що ми все здолаємо. Й Україна переможе, — каже Тетяна.
Вона, як і переважна більшість українців, живе цією непохитною вірою та своєю щоденною працею зміцнює її.
Чоловік Тетяни наближає нашу Перемогу в ЗСУ.
Підготував Роман КИРЕЙ
Читайте також: Кожен восьмий житель Звенигородської громади — вимушений переселенець
