Оксана та Євгеній побралися зовсім молодими. Закохані з трепетом чекали первістка, прикладали руку до животика, всміхалися, коли хлоп’я, ще не народившись, «грало у футбол». Від однієї думки, що стануть мамою й татом, світ навколо яскравішав. Батьківські почуття переливали в крихітку. Первістка назвали Любимом. Мама пестила маля й промовляла: «Мій Любимчику».
Зараз Любимчику вже сімнадцять. Він — любимчик, як і всі діти, але найстарший і найбільш відповідальний. Вважає, що йому пощастило мати чотирьох сестричок і вісьмох братиків. У всьому допомагає татові, придивляється, переймає науку тримати лад у домі, в господарстві. Не відстає від нього на рік молодший брат.
— Коли народився другий синок, я назвала його Женею, як і чоловіка. Хотіла, щоб у всьому був схожий на тата, щоб зростав таким же турботливим, чуйним, як Євгеній-старший, — розповідає мама тринадцятьох дітей Оксана Полячкова з Петраківки Звенигородського району. — Діждалися Вітасика. Зростали три синочки-погодки, як із води: міцненькі, здоровенькі, а я в думках усе голубила донечку, заплітала кіски, в’язала бантики. Й Бог послав нам Марічку, а за нею Юлечку — моїх любих помічниць. Через рік із лишнім багатшими стали на Юрасика, а пізніше порадував приходом у світ Володик. Немалою сімейкою зустрічали сестричку Соломійку (ми її Соломинкою звемо) та братика Сашуню.
Співрозмовниця раптом замовкла, силилася щось пригадати, а через хвильку продовжила:
— Четверо — вже «діти війни». Вікусю носила під серцем, як тато пішов нас захищати. Колюсику нещодавно два рочки минуло. А мізинчикам-двійняткам узимку виповнилося по року. Бачили б ви, як раділа вся дітвора першим крокам Тимофійка й Матвійка, водили їх попід ручки, підбадьорювали. Няньок у двійняток — багато. Інколи навперебій бавлять хлопчиків, а, буває, в усіх — справи, тоді беру обох на руки та й розповідаю про тата, братиків і сестричок. Про бабусю, котика й півника, та обов’язково, як ми всі їх любимо — наших найменших любимчиків.
Цікавлюся, як справляється 36-річна матуся зі сніданками, обідами, вечерями, уроками, хворобами, пранням, прибиранням, городом і господарством.
— Як мало дня, то позичаю часу в ночі, — відповідає з оптимізмом. — На перших порах молодого материнства дуже допомагала моя мама, наша бабуся Люба, жаліла мене, всюди підкладала руки, бо моїх не вистачало. Та й Женя завжди був поряд. Ніколи не ділив роботу на чоловічу й жіночу: чи хліб спекти, чи попрати, чи город просапати — трудився й трудиться для дітей, для сім’ї. Важко доводилося, коли служив у війську. Я вже навіть не кажу про фізичне навантаження на мене й на старших дітей, а моральний гніт не давав випрямитися. Телефонував за кожної можливості, й перше, що питав, чи всі здорові. А ми гуртом просили його берегти себе заради дев’яти пташенят, яким потрібен тато. Зла куля таки підстерегла Женю, й досі дається взнаки поранення. Тепер його руки все ще можуть гори звернути, але вже — з підтримкою старших синів.
Євгеній усе робить для того, щоб полегшити життя сім’ї. Пробурили свердловину, тепер немає проблем із водою. У хаті — всі зручності, як у міській квартирі. Пральна машина-автомат майже не відпочиває, як і не пустує шворка для білизни.
День у сім’ї Полячкових починається з пробудження. На плиті закипає каша чи супчик (це — обов’язково). Хто з шести школяриків не склав книжки звечора, наверстує зранку. Ось тут і настає виховний момент.
— Бачте, як добре, що у Марічки ранець зібраний, більше часу залишається на інше, може допомогти Соломійці, Санику та Веронічці зібратися в садочок, — ділиться наукою виховання матуся. — Кажу ненав’язливо, ніби пропоную. Назавтра бачу, що приклад сестрички послужив на користь іншим. Я ніколи не «сюсюкаю» з дітьми, буваю різкою, та коли стараються, завжди хвалю.
Увечері в оселі — гамірно. У хлопчиків — своя кімната, в якій підтримують порядок. Дівчатка мають власний простір для сну, уроків, таємниць і захоплень. Малеча ж тулиться до тата, засинає під колискову на теплих маминих руках.
Запитую в багатодітної мами, чи вистачає на всіх любові. Жінка трішки задумалася й відповіла те, що, як каже, відчула з роками:
— Мамина любов не ділиться на кількість діток, із кожним новим життям її стає більше, — впевнена Оксана. — Навіть старші хочуть, щоб їх пригорнула, обняла, хоч вдають, що соромляться. Це потрібно не тільки їм, а й мені. Той невидимий зв’язок між матір’ю та дитям від дотиків і обіймів міцнішає. Я не скуплюся на ласку, стараюся не кричати, хоч всяке трапляється. Й до плачу інколи доводять. Охолону трішки, своє згадую. Мама нас із братом і сестрою не сварила, в неї не було часу «читати мораль», але ми знали, що треба зробити по господарству, щоб їй було легше. Так ми висловлювали свою любов. А дитинство — на те й дитинство, щоб бути не завжди правильним і слухняним, інакше життя стане нецікаве, й згадати буде нічого.
Слухаю цю жінку. Дивуюся, захоплююся, з чимось погоджуюся, щось не збагну. Але в тому, що вона — Мама з великої літери, у мене не виникає жодного сумніву. Ця жінка не має державної відзнаки «Мати-героїня». Невідомо, чому: згідно з законодавством, це звання присвоюється матерям, які народили та виховали до шести років п’ятьох і більше дітей. У Оксани Володимирівни діток, старших шести років, — аж восьмеро.
Тамара КОМАР, журналістка.
Читайте також: Діти мають вчитися в безпеці
