У Золотоноші 16 січня, в день 95-річчя відомого на Черкащині поета й публіциста Івана Дробного, відбулася церемонія вручення літературно-мистецької премії його імені цьогорічним лауреатам. 2026 року в номінації «Проза» лауреатом став черкаський краєзнавець Григорій Голиш за книгу «На перетині доль і подій: вибрана публіцистика 2020-2025 рр.». У номінації «Поезія» перемогу здобула збірка «Трамонтана» черкаської поетеси Лілії Кобзар. Лауреатом у номінації «Музичне мистецтво» визнали композитора й бандуриста Михайла Коваля з Великого Хутора за цикл пісень, зокрема композицію «Дорога» на слова Івана Дробного. Спеціальною премією Віталія Войцехівською відзначений Федір Пилипенко за збірку творів «Облава на життя».
Пропонуємо увазі читачів нарис Григорія Голиша — лауреата премії-2026, багаторічного автора публікацій у «Черкаському краї».
Слово, що йде від серця, проникає в серце.
Нізамі
На літературному небосхилі України яскраво сяють зірки уродженців Золотоніщини, відомих майстрів слова — творця романсу «Чорнії брови, карії очі» К.Д.Думитрашка (м.Золотоноша), побратима Т.Г.Шевченка — О.О.Навроцького (с.Антипівка), поетів К.О.Білиловського (с.Вознесенське), Охріма Варнака (с.Коврай), М.О.Драй-Хмари (с.Малі Канівці), М.І.Терещенка (с.Щербинівка), О.П.(Олелька) Островського (м.Золотоноша), М.К.Масла (с.Ковалівка), В.І.Пепи (с-ще Драбів), М.Г.Василенка (с.Драбівці), драматурга й корифея театру М.П.Старицького (с.Кліщинці), сатирика Юхима Ґедзя (О.В.Савицького, м.Золотоноша), прозаїків Івана Ле (І.Л.Мойся, с.Мойсинці), Семена Скляренка (с.Келеберда), Сергія Носаня (с.Дубинка). Серед подвижників духу чільне місце посідає творець літературного слова Іван Семенович Дробний. Цими січневими днями йому б виповнилося 95 літ.
Від сільського хлопця — до знаного педагога
Іван Дробний народжений 16 січня 1931 р., а його рідними пенатами стало село Богуславець на Золотоніщині. Принагідно підкреслимо, що це поселення стало малою батьківщиною українського вченого-енциклопедиста, людини-академії Михайла Максимовича, чиє ім’я з гордістю носить наша наукова бібліотека. Іванко зростав у багатодітній родині (шестеро дітей, проте двоє рано померли) сільського ветфельдшера Семена Даниловича. Його мама Клавдія Омелянівна Груша походила з богуславецької родини заможних, згодом «розкуркулених», селян, отож Іванко з юних літ дізнався про нелюдську сутність більшовицької влади (зразкове господарство Грушів було дощенту розорене владою, а його бабуся Хівря впродовж десятка років ниділа на Соловках). Дитинство хлопця було обпалене безжалісним вогнем війни та повоєнними голодними випробуваннями, втім, його батько (на відміну від багатьох Іванкових ровесників) таки повернувся з фронту.
Змалку був привчений до праці, пас череду корів, працював у полі. Навчався в місцевій семирічці (з перервою в три воєнні роки), а вже десятий клас закінчив у сусідньому Вознесенському, щодня долаючи 6-кілометровий шлях упродовж трьох років і за будь-якої погоди. Іван був у числі кращих випускників школи, тому відразу зміг реалізувати свою мрію вступити до Черкаського педінституту задля здобуття учительського фаху. Навчався на мовно-літературному факультеті Черкаського педінституту, де викладали фахові науковці й педагоги Андрій Бондаренко, Віра Засульська, Юлія Мандзюк, Григорій Терлецький, Ольга Троцюк та ін.
І ось уже позаду роки інститутського навчання, й у 1954 р.
молодий учитель прибув за направленням до села Киселівка Катеринопільського (нині — Калинопільського) району на Черкащині. У місцевій десятирічці він навчав учнів мові та літературі. Його відразу полюбили колеги й вихованці за енциклопедичні знання, справедливість і чуйність. Саме в цьому селі Іван поєднав свою життєву долю з молодою вчителькою математики й фізики Оленою Шендеровською, з якою познайомився ще під час спільного навчання в Черкаському педінституті. Їхнє родинне щастя тривало понад 60 життєвих літ, разом зростили доньок Світлану й Олександру, діждалися внуків і правнуків.
Та все ж Івана Семеновича, мов магнітом, тягнуло на рідну Золотоніщину, й зрештою в 1962 р.
він таки перебрався з родиною до міста Золотоноша. Як виявилося, тут він кинув свого життєвого якоря на всі 56 років свого подальшого земного буття. Спочатку вже на той час досвідчений педагог навчав мови посланців Куби (був такий епізод в історії краю) в місцевому училищі механізації сільського господарства. Згодом талановитого педагога помітили у владних освітянських колах, і тодішній завідувач райвідділом освіти В.Клименко запросив Івана Семеновича обійняти посаду інспектора шкіл. Після певних вагань він пристав на цю пропозицію й на кілька років опинився в ролі наставника вчителів мови та літератури Золотоніщини. Одначе через певний час зрозумів, що це — не його стезя: кабінетний характер роботи й безкінечні потоки паперової звітності викликали в І.Дробного дедалі більше несприйняття. Він прагнув повернення до живої роботи в шкільництві та, зрештою, написав заяву на звільнення.
Місцем своєї подальшої педагогічної діяльності він обрав міську школу №6, котра йому була близька по духу. Адже саме у предтечі цього закладу — шкілці при Зозулівсько-Благовіщенському монастирі — здобував свого часу початкову освіту його іменитий земляк — Михайло Максимович. Із огляду на напрацьований досвід педагогічної й організаторської роботи, І.Дробного було призначено заступником директора з навчально-виховної роботи, цю посаду він обіймав упродовж 20 років: від 1965 до 1985 роки. Іван Семенович став справжнім учителем учителів — надзвичайно толерантним, дивовижно фаховим, завжди готовим прийти на допомогу. На роки його діяльності, як заступника директора (спочатку Антона Маренича, а потім — Володимира Олексієнка), випало зведення й обживання нового шкільного корпусу, створення безлічі предметних кабінетів і лабораторій, поповнення навчально-матеріальної бази, просування пілотних педагогічних проєктів тощо. Відтак, значною мірою завдяки невтомній діяльності І.Дробного, його школа була визнана опорною в районі та області, на її базі постійно проводилися засідання методичних об’єднань учителів Золотоніщини. Досвід роботи Івана Семеновича, як заступника директора, вивчався на теренах Черкащини.
Поряд із цим, він із задоволенням навчав учнів мові та літературі, очолював роботу гуртків, багато працював із талановитими вихованцями. Тривалі роки Іван Семенович залишався найулюбленішим вчителем у школі. Одначе втома від багаторічної виснажливої праці давалася взнаки, і в 1985 р. він прийняв непросте для себе рішення: піти на заслужений відпочинок за вислугою років. Утім, цей новий етап життя означав радше остаточне зосередження винятково на творчій діяльності.
На літературному Парнасі
І раніше, попри рутинні учительсько-організаторські клопоти, І.Дробний ні на мить не полишав літературної творчості. Наділений іскрою Божою, він із юних літ відчув поклик вічного слова, й ще на студентську й ранньовчительську пору припадають його перші літературні проби. На шпальтах місцевої періодики його поезії побачили світ від 1954 р., друкувалися вони нечасто, адже занадто відповідально й самокритично ставився автор до своєї творчості. До речі, ще від 1957 р. Іван Семенович потоваришував із Василем Симоненком, котрий схвально оцінив його творчість і благословив її ширше оприлюднення.
В 1962 р. вийшла друком перша поетична збірка тридцятирічного І.Дробного під промовистою назвою «Добридень, люди». Вона, що синхронно з’явилася із Симоненківською збіркою «Тиша і грім», переконливо засвідчила з’яву в новітній українській літературі нового самобутнього творця поетичного слова. Микола Негода, відгукнувшись на цю першу ластівку І.Дробного, написав, що вона «виокремилася з-поміж інших чистою лірикою без барабанної риторики й зайвої патетики». Втім, у подальшому поет не поспішав оприлюднювати свої віршовані одкровення, й наступні збірки виходили друком із неабиякими часовими перервами: «Білий світ» — через 14 років, у 1976 р., «Троїсті музики» — в 1983.
Значну читацьку увагу привернула поетична книга І.Дробного «Блакитне дерево Дніпра», що побачила світ у 1988 р.
А збірка «Груша серед поля» (1996) остаточно засвідчила творчу зрілість поета й отримала високе суспільне визнання. Освідченням синівської любові до рідного краю стала поетична книга «В Златокраї жито половіє» (2008).
Поезії І.Дробного відзначаються тонким ліризмом і пісенністю, виразною патріотичною спрямованістю, вражаючим розмаєм оригінальних художніх образів і зображальних прийомів. Він постає справжнім майстром пейзажної лірики, його вірші відзначаються україноцентризмом, домінуючим світом українського села, глибокою житейською філософією. Позаяк його поезії — доволі мелодійні й легко лягають на ноти, багато з них покладені на музику, зокрема, композиторами І.Сльотою, В.Іванилюком, В.Скляром, В.Постолякою, Т.Чупак та ін. Отож, у особі Івана Дробного маємо талановитого поета-пісняра.
Не забув майстер поетичного слова й про найменших читачів. Їм адресовані збірки «Котить заєць кавуна» (2008) та «В Златокрай Назарчик їде» (2012), зігріті любов’ю до дітей і внуків, сповнені пізнавально-виховних мотивів.
Гарно вдавалася письменнику й художня проза. Зокрема, його перу належить автобіографічна повість «Хата з лободи» (2005) — виклад непростого становлення та життєдіяльності автора, розмисли про одвічні істини й проблеми сучасності. Досить плідно він працював у царині літературознавства, створивши літературні портрети про Тараса Шевченка, Максима Рильського, Василя Симоненка, Василя Захарченка, Михайла Пономаренка та ін.
Досить помітний слід залишив І.Дробний у публіцистиці та краєзнавстві. Він опублікував сотні статей із історії та сьогодення рідного краю, став співавтором краєзнавчих книг «На світанковій землі Михайла Максимовича» та «Школа на Зозулівці» (2011). Великою читацькою популярністю користуються збірки його вибраних творів «Вереснева золота печаль» (2005) і «За пагорбами літ» (2006).
І.Дробний — член Спілки письменників України (нині — Національна СПУ) з 1977 р., лауреат обласної літературно-мистецької премії ім.В.Симоненка «Берег надії» (за збірку «Груша серед поля», 1996).
Поет Григорій Білоус називав його «автором дивокниг».
Щедре на любов до України та рідного слова серце Майстра перестало битися 22 жовтня 2018 р., вічний спочинок він знайшов у м.Золотоноша.
На Золотоніщині гідно вшановують пам’ять творця талановитого українського слова й великого патріота рідного краю. Йому присвоєне звання почесного громадянина м.Золотоноша. У 2020 р. запроваджена всеукраїнська літературно-мистецька премія ім.І.Дробного, яка присуджується в трьох номінаціях: «Поезія», «Проза», «Музична творчість». Видане посмертне трикнижжя його неопублікованих творів під назвою «Автор дивокниг» (поезія, переклади, публіцистика, літературознавство, краєзнавство, пісні на слова поета, публікації про його творчість тощо). У Золотоніській школі №6 розгорнута експозиція музейної кімнати І.Дробного (2022), а на фасаді закладу встановлена меморіальна дошка (2018). Увічнює майстра літературного слова й одна із вулиць Золотоноші, на якій, до речі, розташована Шоста міська школа, де так самовіддано працював незабутній Іван Семенович Дробний. Є вулиця його імені й у рідному селі майстра слова — Богуславці.
Насамкінець варто запропонувати до прочитання бодай одну строфу поезії Івана Дробного:
Село, село! Сказати мушу:
Серед тривог і літ рої
Завжди витьохкують у душу
Твої травневі солов’ї.
Григорій ГОЛИШ, директор наукової бібліотеки ім.М.Максимовича ЧНУ ім.Б.Хмельницького, голова Золотоніської районної організації НСКУ
