На журналістському полі Черкащини є чимало талановитих особистостей. А ще більше їх було в недалекому минулому, зокрема в 60-90 роках минулого століття. Серед них і Віталій Майтало. Та роки йдуть невпинною вервечкою, а вік людський — досить короткий… І в засвіти з цього турботливого життя відходять люди одне за одним. Хтось — раніше, хтось — пізніше. Кому коли судилося долею. Діалектика життя невблаганна.
21 рік тому Черкаське видавництво «Брама» випустило у світ довідник «Журналісти Черкащини 1954-2004 рік», авторами-упорядниками якого були головний редактор обласної газети «Нова Доба» Сергій Антонович Томіленко та кандидат історичних наук, доцент Григорій Володимирович Суховершко. Така книга на Черкащині була підготовлена вперше (а нині можемо сказати, що це — єдине подібне видання). У слові до читачів автори-упорядники зазначили, що на сторінках довідника «вміщено творчі біографії майже всіх журналістів, які працювали чи продовжують працювати у засобах масової інформації від часу утворення області 7 січня 1954 року й до наших днів, а також найбільш відомих громадських кореспондентів». Слово «майже» вжито не випадково, воно тут дуже доречне. Бо в силу тих чи інших причин у довідник не потрапило чимало журналістів (особливо з районних газет), які працювали в 60-90 роках двадцятого століття. Хтось — із об’єктивних причин, бо не було серед чинних журналістів тих, хто знав своїх попередників. А хтось — із суб’єктивних. У цьому факті вини упорядників немає навіть найменшої, бо вони опублікували все, що їм надали редакції. А ось у деяких редакціях просто не знайшли часу, щоб сформувати повний список своїх ветеранів. Нині цю прикрість ані виправити, ані ліквідувати, бо в штатах редакцій працює вже третє-четверте покоління журналістів, а деякі редакції газет і радіомовлення припинили існування.
Свого часу я працював у трьох районних газетах. І виявилося, що знаю півтора десятка осіб, які в минулому були моїми колегами і яких немає в довіднику. Хоча прізвища багатьох із них ще й досі пригадують і пам’ятають читачі у селах і містах області. Про кількох із них, переважно тих, хто мене благословив на стезю журналістики, навчав азам газетярської роботи, я розповідав на сторінках «Черкаського краю» в 2020-2022 роках. Схиляюся до думки, що це треба продовжувати. Доки живу, пам’ятаю, й доки ще є можливість знайти рідних та нащадків колег-ветеранів.
Він був фотокореспондентом районної газети «Шполянські вісті», яка чотирма сторінками виходила тричі на тиждень. Передплатна ціна районки в 1963-1968 роках була зовсім невисока, тож була практично в кожній хаті чи квартирі, рідко яка родина не одержувала «Шполянських вістей». Готував газету колектив, кістяк якого становили здібні й талановиті люди, отож почитати було що. Так само, як і побачити різноманітні фотознімки (світлини тоді не говорили), на яких можна було вздріти своїх знайомих, колег чи односельчан. А фотографій у газеті траплялося чимало, й під кожною, окрім коротенької текстівки, був зазначений автор: «Фото В.Майтала». Його кремезну постать впізнавали здалека і знали в усіх селах району. Бо не було на Шполянщині навіть найменшого сільця чи хутірця, де б він не побував зі своїм фотоапаратом. А на газетний манір більшість його прізвище й називали так, як писалося під фотографіями — Майтала. Хоча знайомі односельчани вимовляли прізвище правильно й із належним наголосом — Майтало.
Народився Віталій сто років тому. 28 вересня 1924 року він побачив світ у родині Йосипа Матвійовича та Антоніни Онисимівни Майталів. Довелося Віталію, як і ровесникам, пізнати в дитинстві страхіття голодомору, а в юності — лихоліття війни.
Готуючи цей матеріал, вдалося коротко поспілкуватися із вдовою Віталія Йосиповича, колишньою матусівською вчителькою Ніною Купріянівною. Вона була схвильована.
— Батьки змалку виховували Віталія порядною і доброзичливою, трудолюбивою і наполегливою людиною. Таким він і був завжди, — розповіла вона.
Ці риси характеру у Віталія Йосиповича сповна проявились у дорослому житті. Відповідальність, точність та акуратність були притаманні йому завжди. Тому, коли на початку 1963 року формувався колектив нової районної газети «Шполянські вісті», в її редактора Володимира Козла не було сумніву, кого взяти на посаду фотокореспондента — звичайно ж, ним буде Віталій Майтало, житель Матусова, фотознімки якого в деяких виданнях потрапляли в поле зору Володимира Олексійовича. І Віталій Йосипович Майтало гідно й добросовісно працював у районці з 1963 по 1967 роки.
Журналісти навчали азам майстерності робітничих і сільських дописувачів. Як правило, було в програмі й кілька занять, які стосувалися фотографування, практичної роботи з фотоапаратом. Проводив їх, звичайно ж, фотокор «Шполянських вістей» Віталій Майтало. Він не робив таємничості навколо своєї професії, навпаки — розповідав про всі тонкощі роботи з фотокамерою, проявкою фотоплівки, кадрування знімків, проявкою та фіксажем фотопаперу.
Мені судилося долею безпосередньо працювати разом із Віталієм Йосиповичем у «Шполянських вістях» у 1966 році, коли мене взяли на посаду літпрацівника відділу сільського господарства редакції. Разом не один раз бували на різноманітних нарадах, семінарах, пленумах, конференціях, зустрічах, їздили разом на колгоспні ферми та поля, в сади та городні бригади, на тракторні стани та зернові токи. Вже тоді я помітив, що Віталій Майтало фотографує не лише те, що має піти ось зараз, у найближчий номер, а й «про запас», щоб, як випаде нагода, запропонувати знімок. Бачив, як він ретельно підходив до композиції знімка, як прискіпливо обирав ракурс — у профіль чи в анфас. Помітивши таку мою уважність, Віталій Йосипович пояснив:
— Сфотографувати треба так, щоб людині було приємно побачити себе на газетній сторінці.
Ці його слова мені не лише запам’ятались, а й стали вже моїм правилом, коли довелося пізніше активно користуватися фотоапаратом, самому ілюструвати свої тексти в районних газетах, на сторінках військової газети, в обласних «Новій Добі» та нині в «Черкаському краї».
Віталій Йосипович у 1967 році почав працювати в обласній газеті «Черкаська правда». До цього в ній час від часу з’являлися його окремі знімки, хоча в головній обласній газеті постійно друкувалися світлини відомих на той час фотомайстрів Р.Єпейкіна, І.Діамента, М.Зоріна, І.Волчкова. Мабуть, появі фото Віталія Йосиповича сприяло те, що їм була властива певна своєрідність, притаманна його почерку композиція, а головне — на них були люди з села, з колгоспних ферм та полів. Василь Григорович Давиденко, який прийшов у редакцію «Черкаської правди» тоді, коли вже душа Віталія Йосиповича відлетіла в кращі світи, пригадував, як, критикуючи якийсь промах його колег, заступники головного редактора Іван Кіндратович Матвієнко та Віктор Валентинович Загребенюк часто повторювали: «А Майтало цей епізод сфотографував би інакше».
— Високої думки був про Віталія Йосиповича і його колега Микола Якович Борисенко з черкаської районної газети, з яким я працював у редакції «Серпа і молота», — пригадує Василь Григорович. — Борисенко підтримував із Майталом не лише професійні контакти, а й товариські. Бо Миколі Яковичу також було притаманне професійне бачення, сказати б — відчуття кадру.
У середині січня 1973 року Віталій Майтало побував на будівництві Канівської ГЕС. Зробив знімки будівельників, які були опубліковані в «Черкаській правді» 21 січня та 4 лютого. 23 березня на третій сторінці був опублікований великий матеріал Петра Жука «Наука і хліб» про практичну конференцію щодо збільшення валових зборів зерна, що відбувалась у Шполянському районі. Ці нотатки проілюстровані фотознімком Віталія Йосиповича. А 30 березня на тематичній сторінці «Село моє рідне» вміщено фото пам’ятника з села Матусів. Це була остання світлина Віталія Йосиповича в «Черкаській правді».
Хвороба рано обірвала його життя. 5 липня 1973 року закінчився його земний шлях. Йшов Віталію Майталу лише 49 рік.
Василь МАРЧЕНКО, фото з архіву родини Віталія Майтала (на фото — перший зліва)
Читайте також: У журналістиці — 55 років
