Війна змінила життя черкащан Олександра та Катерини Линників. Барвисті кольори романтики молодого подружжя розвіяла чорнота повномасштабного вторгнення агресивного сусіда.
З сім’єю Линників ми зустрілися на черкаському стадіоні. Тут для ветеранів російсько-української війни муніципальний спортивний клуб «Дніпро» проводить тренування з АМП футболу — адаптованого виду спорту для осіб із ампутацією. Дружина схвильовано спостерігала, як чоловік переносить навантаження. А він, ніби без зусиль, вправно пересувався на металевих ліктьових милицях, однією ногою маневрував на полі, оскільки, за правилами, гравцям не дозволено ні милицями, ні ампутованою кінцівкою вести, контролювати, блокувати футбольного м’яча.
Черкащанка Катерина та Олександр із Чернігівщини познайомилися в Польщі, де працювали на одному підприємстві. Іскра захоплення запалахкотіла відразу. Пів року приглядалися одне до одного, неспішними кроками йшли назустріч.
— Я побачила в ньому справжнього чоловіка, — з ніжністю згадує Катя. — Гарний, розумний, багатогранний, урівноважений. От як він скаже, так по моєму й буде. Це ще треба вміти так толерантно спілкуватися з жінкою. Відчула, що він відповідає всім критеріям, які я вимріяла про майбутнього чоловіка. Він мені показав, що таке справжнє кохання.
— Весела, дуже добра, справедлива, ніжна, красива, справжня цариця, — охарактеризував її чоловік.
Під час великого вторгнення вони, маючи доволі стабільні перспективи, могли й надалі жити та працювати в Європі. Та вже 26 лютого 2022 року Олександр Линник поїхав захищати країну. Медик за освітою, він не міг залишитися осторонь подій на Батьківщині.
Це було дуже важке рішення для Катерини — відпустити чоловіка на війну. Наміри обговорювали цілу добу.
— Таким було його прагнення, я б не схитнула його позицію, могла тільки підтримати. Зупиняти не бачила сенсу, бо розуміла: чоловіки мають захищати свою державу, — Каті й досі важко згадувати про те.
Олександр переконаний, що вчинив вірно.
— У мене є честь і совість, — сказав він. — Якби їх не було, то я б і не думав повертатися. Не шкодую про це жодної секунди.
Для бійця найтяжчими видалися перші дні війни. Стало зрозуміло, що військова медицина — це не зовсім те, чого вчили майбутніх фельдшерів. Усе виявилося більш кривавим, жорстоким, швидким. Вирішив із добробату, де почав воювати, перейти служити у 3-тю штурмову бригаду. Зміцнював дух братерства та відданості побратимів. Завдяки цьому й вижив, коли його, тяжкопораненого, витягнув із поля бою бойовий товариш «Дим» — Дмитро Одинець.
— Це було специфічне поранення, — намагається доступно пояснити захисник. — Спочатку прилетів СПГ, і, поки побратим мене евакуйовував, то нас намагалися добити ще й мінометники. Загалом вийшло з одного поранення — п’ять. Перші думки були — вижити. Хоча ми розуміли, що шансів насправді — дуже мало: ворог уже прицілився, а нашу евакуаційну машину не пропускав їхній танк. Нас вивезли суміжники, закинувши в розстріляний, без вікон і дверей, «течик» (сленгове прізвисько мікроавтобуса Volkswagen Transporter. — Авт.).
Повернувся в свідомість у реанімації військового госпіталю в Дніпрі. Першою думкою було, як сказати дружині про те, що він так жорстко «затрьохсотився». В цей час Катя не знаходила собі місця — чоловік уже кілька днів не виходив на зв’язок.
— Три дні Саша не виходив на зв’язок. Ще 18-го січня написав, що йде на декілька днів на завдання, за можливості буде писати. 19-го повідомив, що все добре. Після цього — жодних вістей. Гіркі думки лізли у голову, тривожилася мама. І тільки 23 січня він зателефонував матері, бо мій номер забув. Говорили менше хвилини, повідомив лише, де знаходиться. Мамі заборонив їхати, сказав, щоб приїхала Катя. Через годину я вже прямувала в Дніпро, — згадує дружина.
Думок у дорозі перебрала багато. Та усвідомлювала головне — якщо зумів подзвонити, значить, живий.
— Я побачила його, вкритого ковдрою. Ніхто нічого мені не розповідав. Лікар тільки заборонив чіпати ноги. Тоді Саша вперше переді мною заплакав, просив вибачення за те, що сталося. Плакала й я. А потім несподівано заявив, що якщо я хочу, то може дати мені розлучення. Першою думкою було — додати стусанів ще й від мене, — тепер уже сміється жінка.
Дев’ять місяців тривала боротьба за життя бійця. З Дніпра — в Київ, з Києва — до Львова, далі — в Чернівці, потім — знову столиця. Впродовж усього цього часу з ним була його Катя. Сили витримати, не впасти у відчай, не зламатися, щобільше — підтримувати чоловіка у цій важкій ситуації, вона черпала з любові. Кохання дарувало крила, вселяло надію. Допомагали одне одному вистояти: Катя віддавала свої сили Саші, Саша — їй. Він жалів її, що втомлюється весь час перебувати біля нього в лікарні, вона, водночас, дбала про чоловіка, як могла.
Спочатку Линники не знали, чи збережуть лікарі другу кінцівку Олександру, що теж була серйозно травмована, чи зможе він ходити самотужки, а чи приречений усе життя пересуватися в інвалідному візку.
Катя пригадує, що вже в перший день після приїзду в Дніпро почала шукати інформацію щодо протезування. Й увесь цей час була чоловіку реабілітологом, психологом, мотиватором. Рятувалися разом, бо так — сили подвоєні.
— Найважче було вчитися заново ходити, — повертається в недалеке минуле Олександр. — Коли я вперше став вертикально, то зрозумів, що не можу й ступити. Навіть на милицях, та ще й без протеза, друга нога теж дуже зранена, вже думав, що ніколи не буду самостійно пересуватися, все життя доведеться перебувати в колясці. Катя обнадіювала, що я все зможу. Допомагаючи випробувати перший учбовий протез, вона оптимістично сказала, що я ще буду танцювати. То я й затанцював.
Олександр хвилювався, що після важкого поранення більше не зможе кермувати автівкою та грати в футбол. На щастя, всі ці страхи подолані.
Коли вперше сів за кермо, відчував радість і піднесення. Але було нерозуміння, як натискати педаль лівою ногою. Тепер уже звик, їздить упевнено.
— Більше 180 кілометрів я не розганяю, бо машина — важка, — гуморить чоловік. — Катя сварить за перевищення швидкості, не дає дуже розігнатися. А я люблю динаміку. Душа лежить до подорожей, тривалих поїздок. Не все легко давалося зразу: покермую 60-70 кілометрів, і ліва нога, що теж вся в уламках, втомлювалася, не міг далі їхати. Тоді сідала на місце водія Катя, й поки я відпочивав, вона каталася собі потихеньку. А потім знову я, і — гнав від душі…
Після участі в бойових діях у чоловіка змінилися пріоритети у виборі автівки. Запевняє, що це — тенденція: більшість побратимів, які повернулися з війни з пораненнями, сідають на великі машини. Бо побачили, на що вони здатні.
Головним захопленням Олександра став спорт. Сталося це неочікувано, але захопило серйозно. Побачив у соцмережі, як ветерани займаються адаптивним футболом. Тоді було мало хлопців у команді — всього четверо, й спочатку тренування передбачали реабілітацію спортом. Так МСК «Дніпро» став важливою частиною життя родини Линників.
Катерина в захваті від сили духу спортсменів із інвалідністю. Пишається, що в Черкасах є можливість займатися адаптивним спортом, і чоловік долучився до цього. Він мужньо ухвалив рішення, вийшов на поле, відтак — краще рухається, став більш упевнений, витривалий.
— Коли я вперше вийшов на поле МСК «Дніпро», у мене запас ходу був якихось 800 метрів, дальше не міг пройти, — зізнався Олександр. — Зараз можу відбігати два повноцінні тайми без заміни. Футбол, найперше, це — фізична реабілітація. З кожним тренуванням, грою, забитим м’ячем приходить упевненість у собі.
Окрім фізичної реабілітації додається й моральна:
— Я воював у 3-ій штурмовій, де головне — побратимство, взаємна підтримка, повага, — зазначив він. — Так і в футбольній команді. Ми на все життя залишаємося друзями. Це — і є братерство.
Катя постійно приходить на тренування, їздить на змагання. Дуже хвилюється, щоб чоловік не навантажував себе понад силу:
— Коли приходжу додому після важких тренувань чи турнірів, і геть не можу ходити, то дружина трохи покрикує, — жартує Олександр. — А загалом, безумовно, підтримує. Безмежно радіє, коли влучаю у ворота. Мрію присвятити коханій ефектний гол бісіклета — це складний технічний прийом, коли б’єш по м’ячу, що летить над головою, в падінні схрещеними ногами спрямовуєш м’яча у ворота. Цей удар вимагає від футболіста гарної координації та акробатичних навичок. Тож настирливо тренуюся. Моя дружина варта такої присвяти, вона — наша віддана вболівальниця.
Їхнє кохання, загартоване тяжкими перебігами долі, витримало й зміцніло. Вдвох продовжують впевнено рухатися життєвою дорогою далі, до здійснення мрій. І знають, якого кольору щастя.
Історію любові, випробувань та сили духу Олександра й Катерини Линників задокументувала в стрічці «Все буде добре» творча група ТРК «Ільдана». Це — четвертий фільм проєкту «Якого кольору щастя?», що передбачає створення десяти документальних сюжетів про мужність дружин і матерів Героїв російсько-української війни. Ініціювали проєкт МСК «Дніпро» за підтримки MANEZH та артпростору «Morris Space».
Тетяна КАЛИНОВСЬКА
Читайте також: В області оперативно готують кадри для відділень реабілітації
