В історію сільськогосподарського виробництва Черкащини золотими літерами вписана постать Петра Івановича Євича (1925-1994) — успішного аграрія, перспективного будівничого, мудрого наставника. 23 серпня виповнилося б 100 років від дня його народження.
Петро Іванович Євич народився у мальовничому селі Багва, що на Маньківщині. Впродовж 28 років беззмінно очолював господарство «Авангард» у селі Вороне Жашківського району. Трудові звитяги П.І.Євича були поціновані найвищими нагородами — двома орденами Леніна (1974, 1977), «Знак Пошани» (1965), «Жовтневої Революції» (1971), іншими почесними відзнаками.
Розбудоване завдяки його праці село Вороне й нині — серед кращих у регіоні. А в людській пам’яті легендарний господарник залишився блискучим організатором виробництва, взірцем найвищих чеснот — безкорисливості, порядності, відданості інтересам людей праці.
П.І.Євич — із діда-прадіда хлібороб. Із дитинства пізнав і впродовж усього життя цінував вікові традиції бережливого ставлення до землі-годувальниці.
Друга світова війна залишила шрами в його долі. Сімнадцятирічного Петра гнали окупанти в остарбайтери до Німеччини. Та хлопцю вдалося втекти з колони бранців, яких примусово вели на залізничну станцію. Впродовж кількох місяців переховувався від поліцаїв у тітки Павлини, боячись навідати навіть матір.
Коли окупанти відступили, у 18-річному віці долучився до визволителів, воював на 2-му Білоруському фронті. В одному з боїв поблизу Білостока молодого піхотинця поранило осколками. Рятували бійця у грузинському госпіталі в Боржомі — три місяці видаляли метал із його зраненого тіла. Та чимало уламків так і залишилися в тілі на все життя. Далі солдат Євич потрапив на 3-ій Білоруський фронт.
Після війни продовжував службу в армії у званні старшини. Демобілізувався аж у 1950 році.
У рідному селі працював у місцевому господарстві на різних роботах. Прагнув знань і розвитку, тож пішов довчатися в школу сусіднього села Ризине. Вищу освіту здобув у Луцькому педагогічному інституті на історичному факультеті (заочно).
Талановитого вчителя з характером господарника помітили, запрошували на важливі керівні посади. Творчому й небайдужому запропонували навіть очолити редакційний колектив районної газети в Маньківці. Зрештою, волею долі він із сім’єю опинився на Жашківщині: в 1960 році селяни Вороного обрали 35-річного Петра Євича заступником голови, а взимку 1963-го — головою місцевого колгоспу «Авангард».
Новообраному голові довірили вивести на кращий рівень відстале занедбане виробництво. Від його стратегії, тактики та наполегливості залежала доля колективного господарства й, водночас, соціальний розвиток населеного пункту, добробут жителів села. Тож рішуче взявся наводити дисципліну та порядок у всіх підрозділах, так, як це робив би господар удома. Спав по кілька годин на добу: прагнув усе бачити, чути, перевіряти, контролювати. І недарма: у районних зведеннях колгосп поволі переміщувався з нижнього ряду в передові.
«Авангард» був тоді великим господарством: майже три тисячі гектарів ріллі, 160 гектарів саду, 200 гектарів овочевих ділянок, близько 800 гектарів ставків. На фермах утримувалися шість тисяч голів ВРХ, п’ять тисяч свиней. Непросто було управляти всіма галузями, а Петро Євич робив це з високим професіоналізмом, талановито, з поглядом на перспективу.
Через десять років «Авангард» став справді авангардом. Показником успіху стало визнання їхнього колгоспу переможцем Всесоюзного соцзмагання з врученням іменних прапорів. Прославилися на всю країну, динамічно наростивши виробництво тваринницької продукції. В рослинництві досягли чималих врожаїв: зібрали понад 44 центнери зернових із гектара, в тому числі пшениці — по 53 ц/га. Тоді це було в півтора раза більше, ніж у середньому по району та області.
Багато керівників, досвідчених і молодих виробничників, їхали у Вороне переймати досвід нових технологій у рослинництві, тваринництві, управлінні. Впродовж багатьох років П.І.Євич підтримував тісні стосунки з очільниками Черкащини О.М.Андреєвим, І.К.Лутаком, а також Ю.П.Коломійцем — міністром радгоспів України, М.П.Коржем — керівником Волинської області, І.Г.Марищенком — очільником Жашківського району, В.М.Гончаруком — головою господарства з села Соколівка. Одвічну хліборобську мудрість і практику черпав від спілкування зі знаними агрономами А.І.Бовсуновським, І.Ф.Романюком та іншими фахівцями. У господарстві проходили практику майбутні керівники Черкащини А.С.Даниленко та В.Л.Лук’янець.
Легендарний Омелян Парубок (1940-2017), колишній ланковий механізованої ланки з вирощування цукрових буряків колгоспу імені Суворова Жашківського району, двічі Герой Соціалістичної Праці, щемно згадував про їхню спільну працю й товаришування. «Дружба з Петром Івановичем Євичем зародилася від першої нашої зустрічі у 1962 році на одній із численних сільськогосподарських нарад у Жашкові, — розповідав журналістам Омелян Никонович. — Я на той час був у сусідньому господарстві ланковим механізованої ланки з вирощування цукрових буряків, працював із Київським науково-дослідним інститутом буряківництва: був, так би мовити, для науковців практичною лабораторією, в якій шліфували нові для того часу технології вирощування стратегічної культури. Він підійшов до мене, представився й відразу до діла. А як ви ґрунт готуєте? А який результат дають різні дози добрив? А яке насіння краще?
Розпитуванням знаючої людини не було кінця. Потім запросив у свій колгосп дати, як тепер кажуть, майстер-клас місцевим механізаторам. Я знав поля Вороного не гірше, ніж наші власні, не раз тут доводилося працювати й технікою, й особистою участю в сівбі чи збиранні цукрової сировини. Я бачив, із якою повагою та любов’ю ставляться до свого голови місцеві колгоспники».
Керівник випромінював благодатну енергію творення, здавалося, кипів роботою. Він творив масштабні плани й неначе боявся, що за життя не все встигне зробити. Кожного року розпочинав і завершував ті чи інші виробничі новобудови — хімсклад, токи, ферми, кормові двори, а особливо радів новими спорудами будинку культури, школи, дільничної лікарні, дитсадку, житла для молодих сімей, дорогами, тротуарами.
П.І.Євич був багатогранною особистістю. Багато читав, навчався, опановував технології. Любив співати, мав гарний голос. Його улюбленою була українська народна пісня «Ой у полі два дубки», яку завжди заспівував при добрій нагоді.
Потужно підтримував місцевих аматорів сцени, професійних діячів культури й мистецтва. Його тонку душу цінували відомі творчі особистості — літератори Дмитро Луценко, Омелян Сліпачук, Петро Власюк, Юрій Мушкетик, Антон Хижняк, відомий художник Василь Євич (двоюрідний брат П.І.Євича), співаки Микола Варвулєв та Юрій Гуляєв, керівник Черкаського народного хору Євген Кухарець, талановиті солістки Раїса Кириченко, Ольга Павловська, Євгенія Крикун.
Відверто та щиро спілкувався з журналістами — району, області, центральних газет. Ділився здобутками, проблемами, порушував актуальні теми; розповідав про людей праці, які від зорі до зорі трудилися в полі, на фермі, в будівельних бригадах та на інших сільських об’єктах.
Дім і родина дарували Петру Івановичу розраду. Дружина Антоніна Григорівна вчителювала у місцевій школі. Вона завжди була в курсі його справ, допомагала оцінками, порадами, що додавали впевненості в правильності рішень. Свою підтримку чоловікові виявляла ще й тим, що керувала шкільною виробничою бригадою.
Сини Петро та Сергій, які росли в атмосфері турботи про землю, теж стали талановитими організаторами, фахівцями обраної галузі. Старший син Петро Петрович продовжує хліборобську справу батька: нині очолює відоме в Україні ТОВ «АгроРось» у Корсуні-Шевченківському, що займається насінництвом сільськогосподарських культур. Менший син Сергій Петрович обрав юридичну сферу діяльності.
Відомий журналіст Микола Крамар (19482023), родом із села Соколівка на Жашківщині, який вважав іменитого земляка наставником і другом, згадував, як важко було селянам відпустити голову на відпочинок. У нарисі «Кардіограма серця» розповів перипетії, як П.І.Євич після трьох десятиліть очільництва зібрав збори й попросив колгоспників обрати нового керівника.
«У свої 60 Євич зібрався на пенсію, — писав Микола Федорович у заснованій ним «Землі Черкаській» за вересень 2010 року. — Люди вмовили залишитись на посаді голови, бо не уявляли нікого іншого на чолі «Авангарду». А через п’ять років, прозвітувавши про роботу правління, Петро Іванович категорично зняв свою кандидатуру. Тоді ще три дні вирували звітно-виборні збори, промовці закликали голову одуматись, той дякував за довір’я і скрушно хитав головою. Здоров’я підводило — мотор барахлив. А невдовзі його не стало…».
Трудові подвиги Петра Івановича Євича — незабутні. Земляки, односельці, колеги згадують його як світлу та чисту Людину, Господаря, який залишив помітний слід не тільки у Вороному, а й на всій Черкащині. А добрі справи продовжують гідні нащадки.
Тетяна КАЛИНОВСЬКА
Читайте також: ТОВ «АгроРось»: 30 років до лідерства в аграрному секторі України
