Кожна людина має свій шлях до церкви й до Господа. Для одних це лагідний відгомін дитячих спогадів — дзвони, що линуть над селом, чи перше освячення паски. Для інших — глибоке та усвідомлене рішення, зроблене вже у зрілому віці, коли серце відчуває поклик віри.
Саме так Господь провів героя нашої історії — ігумена Пахомія (Бєзгалова), настоятеля Свято-Миколаївського храму, що в селі Васютинці Іркліївської сільської громади Золотоніського району. Вже другий рік цей сивочолий чернець несе своє пастирське служіння у нашому краї, виїхавши сюди з окупованих територій.
Ми поспілкувалися з отцем Пахомієм, аби почути від нього про шлях до покликання, роки до війни, переїзд і його плани.
Бабуся заклала зерно віри
Родом він із багатодітної сім’ї, що мешкала у далекому Сибіру. Перші кроки до храму зробив завдяки бабусі, яка брала його з собою на богослужіння та прищепила любов до молитви. Саме вона заклала у його серце зерно віри. Ще хлопчиком він разом із нею їздив до церкви, де вперше отримав благословення від єпископа. Ця зустріч залишила теплий слід у його душі, а згодом такі духовні розмови зі священником стали для нього важливими й необхідними.
Проте, як і всі, він мав свої дитячі захоплення та вподобання. Після закінчення школи намагався вступити до інституту, але не вдалося. Тож, щоб не втратити рік, вступив до професійно-технічного училища. Потім були служба в армії, навчання у військовому училищі. Але й тоді він не відривався від духовних розмов та порад — у важливі моменти шукав благословення в єпископа. Закінчивши військову службу, працював викладачем у ПТУ, а згодом понад 16 років — на великому підприємстві AZMOL у Бердянську, що спеціалізується на виробництві мастил і олив. Та з кожним роком усе сильніше відчував поклик серця — присвятити життя церкві. У 2007 році ухвалив остаточне рішення: залишив світську діяльність і став на духовний шлях. Спершу — дияконом, потім — священником, а згодом — чернецем.
Під його керівництвом у селі Виноградне Запорізької області збудували монастирський храм, а згодом розпочали спорудження братського корпусу.
Відмовився служити неправді
Повномасштабне вторгнення перекреслило всі плани. Отець Пахомій чотири місяці провів у окупації. Щодня він жив під загрозою — як священник Православної церкви України, був для ворога небажаним. Його змушували зректися, перейти до чужинського патріархату, але він відмовився служити неправді й не став прислужником тим, хто прийшов на нашу землю з мечем. У його серці жила любов до Бога, до України, до людей, які чекали на слова надії.
— Тяжко було залишати монастир, який став для мене не просто святинею — він був моїм дітищем. Я мріяв прожити там до старості, серед молитви й тиші. Але все обірвала війна… Коли виїздив, не взяв із собою нічого, був одягнений у просту футболку та джинси — навіть богослужбове облачення залишилося там. Лише згодом його вивезли друзі через кілька країн і передали мені, — ділиться отець Пахомій. — Вибратися звідти мені допоміг Господь, і зберіг. Ви тільки уявіть: люди по два тижні стояли на пропускних пунктах, ночували в автомобілях, терпляче переносили приниження й страх… А я пройшов цей шлях за дванадцять годин. І до моєї машини, яка була пуста, навіть ніхто не заглянув. Кажуть, чудес не буває, а я їх бачу на кожному кроці. Й це — диво, яке неможливо пояснити інакше, як Божою волею.
З особливим болем згадує він і реакцію частини місцевих мешканців на прихід ворога. У селі, де він служив, жило близько 180 людей — переважно нащадки тих, хто переселилися туди зі Львівщини у 1953 році. Здавалося б, вони мали добре пам’ятати історію окупацій і передати її дітям. Але сталося інакше: вони так пройнялися «москальщиною», що деякі відразу продалися ворогові за дрібні подачки — електроплитку, пачку макаронів, зустрічали окупантів, приймали їх у своїх домівках, прали їхній одяг та допомагали їм.
— Я досі не можу цього збагнути, як таке могло статися, — дивується отець. — Я сам родом із росії, але завжди відверто казав і кажу, де тільки можу: не вірте москалям. Найбільша біда для України — це «руський мір» і московський патріархат. Це — як отрута, що руйнує душі й цілі народи.
З благословення митрополита
Після виїзду з окупації отець Пахомій знайшов прихисток у Запоріжжі, де прожив майже півтора року. Там він активно долучився до допомоги переселенцям: підписавши меморандум із американським баптистським фондом, через свій монастир отримував та передавав гуманітарну допомогу землякам зі своєї громади, хто найбільше її потребував. Він власноруч вантажив і розвозив продукти харчування, генератори, одяг. Це була вкрай потрібна, але надзвичайно виснажлива праця: тонни вантажів, безліч доріг і зустрічей із людьми, які втратили дім і надію.
За Божим промислом, через знайомих, отець потрапив на Черкащину. І вже у січні 2024 року, з благословення митрополита Черкаського і Чигиринського Іоана, розпочав служіння у Свято-Миколаївському храмі села Васютинці.
— Серед мільйонів переселенців я вважаю себе щасливою людиною, — говорить він. — У мене є дах над головою і я займаюся справою, яку люблю. На моєму життєвому шляху завжди траплялися добрі люди — й під час навчання, й військової служби, й тепер. Слава Богу за це.
Він щиро вдячний благодійнику Петру Григоровичу Душейку та всій його родині, які свого часу збудували Свято-Миколаївську церкву в Васютинцях. Завдяки його підтримці та допомозі отець Пахомій має житло, в якому добрі люди зробили ремонт та облаштували побут. І він постійно допомагає вирішувати питання, з якими до нього звертаються. Подяку висловлює й Васютинському старостату на чолі з Наталією Миколаївною Терещенко. А також дякує всім парафіяльним радам, небайдужим вірянам, керівникам господарств та старостам інших сіл, які підтримують його ініціативи та йдуть назустріч.
Поруч із ним служить юнак — студент Дніпровської духовної семінарії. Отець покладає на нього великі надії, що після навчання залишиться служити у селах громади. А поки що самотужки опікується не лише Васютинською церквою, а й парафіями у Кліщинцях, Вереміївці, Лящівці, Новому Ковраї, Степовому, Мирному, Москаленках. Його запрошують також у Малу і Велику Бурімки, Михайлівку.
— Мене порадували москаленчани, — каже він. — Вони в липні цього року відійшли від московського патріархату. Спершу приїздили молитися до Васютинців, а нині ми служимо просто біля храму, адже ключі нам так і не віддали, а замки зривати не будемо. Чекаємо офіційних документів про перехід парафії до Православної церкви України. На молебні тут збирається по кілька десятків людей. Це — вже чудово. У селі Мирне також активні парафіяни, я ставлю їх за приклад. На свята людей до церкви приходить більше, але для мене не важлива кількість — головне, що приходять справжні віруючі, які щиро моляться.
Церква має бути духовною опорою
Щодня отець Пахомій об’їжджає кілька сіл, проводить там богослужіння, відвідує парафіян. Це важко фізично, але він не нарікає:
— Звичайно я, як і всі люди, втомлююся. Але саме в молитві Господь дарує мені нові сили. Молитва — це не просто слова, а живий діалог із Богом. У хвилини слабкості я особливо відчуваю Його присутність і підтримку.
Окрім обов’язкових щоденних ранкових богослужінь, він також виконує ранкове та вечірнє чернече молитовне правило. Давно перейшов на українську мову: це сталося тоді, коли приєднався до Української церкви. Тоді ж почалися для нього справжні випробування: йому зривали хреста, рвали на ньому облачення, обписували паркани, розклеювали листівки з образами. Моральний і фізичний тиск тривав аж до 2013 року. Та коли почав будувати власний храм, остаточно зрозумів: жодні переслідування не зможуть зламати його віри та покликання. Отець Пахомій переконаний: церква України має виконувати одну з найвищих місій — бути духовною опорою й об’єднуючою силою для народу. У часи війни вона не може стояти осторонь, а має бути поруч із людьми, розділяти їхній біль і радість, молитися за кожного захисника, бути разом із ними в окопах, у молитві, в підтримці й вірі у Перемогу.
Ігумен Пахомій мріє технічно облаштувати у своєму храмі місце, щоб його богослужіння транслювалося. Це дало б змогу всім охочим, незалежно від місця перебування, долучитися до спільної молитви:
— Якби всі українці в один визначений час стали до молитви за Україну, це стало б могутнім духовним щитом і великою підтримкою для наших воїнів. Немає нічого сильнішого за єдність сердець, звернених до Бога.
До своїх парафіян отець Пахомій іде з відкритим серцем та щирою молитвою. Люди це відчули відразу й уже нині кажуть, що їм із таким священником дуже пощастило. Вони йдуть до нього за порадою, добрим словом підтримки, благословенням та щирою молитвою за своїх рідних і близьких. Його пастирське слово — завжди тепле й доречне, він уміє вислухати, розрадити, вселити надію. Малозабезпеченим людям та тим, хто потребує допомоги, в тому числі військовим, допомагає різними способами.
Панотець також прагне, аби церковне життя не було формальним, а жвавим і наповненим живим спілкуванням, щоб кожен парафіянин відчував себе частиною великої духовної родини. Особливу увагу дарує дітям і молоді. Для маленьких парафіян намагається створити атмосферу тепла й любові, пояснює їм основи духовного життя простими словами, благословляє та заохочує їх. Уже другий рік тут запроваджено грошову винагороду 1000 гривень кращим учням Васютинського ліцею за активне суспільне життя та відмінне навчання.
Його приклад мужності, порядності, доброти надихає вірян, які знайшли у ньому щирого духовного наставника.
— Усе, що роблю, роблю на славу Божу та на благо людей, — запевняє чернець. — Якщо Господь дав мені сили вистояти у випробуваннях, то тільки для того, аби тепер ці сили віддати моїй пастві. Слава Богу за все!
Валентина Згура
