Національна ідентичність — відчуття приналежності людини до певної держави/нації, без якого вона не може бути собою, водночас — сенс самої нації як чогось «цілісного цілого», представленого традиціями, культурою, мовою.
Щоб упоратися зі смертельною загрозою російського широкомасштабного вторгнення, українці спромоглися піднятися над ідеологічними розбіжностями та політичними чварами. Але настане час, коли їхня доля вирішуватиметься не на полі бою. І ось коли посилання на авторитет ЗСУ вже буде не зовсім доречним, відповідальність ляже на кожного громадянина. Гасло «Україна — понад усе!» не втратить актуальності, а Перемога над окупантом додатково зобов’яже до особистого вибору майбутнього. А ще зросте роль національної еліти, важливість якої й сьогодні не викликає сумніву. Їй доведеться відповідати на багато складних питань, зокрема й на те, що так турбує окремих європейських союзників — як «зберегти обличчя» росіянам? Це буде серйозним викликом, бо маємо достатньо підстав вважати, що воно, те обличчя, радикально не зміниться, адже «любовь к родине» породжуватиме нові хвилі агресивних устремлінь північно-східного сусіда. Тож війна за ідентичність триватиме й надалі.
Усе сказане підвищує інтерес до історичної правди, спонукає знати її краще. Давайте пригадаємо, як під час Другої світової війни в усіх тилових совєтських містах були розвішані плакати «Убей немца!». Звернімо увагу — не фашиста, нациста чи гітлерівця, а саме німця. Згодом, коли політична кон’юнктура зміниться, акценти буде зміщено — замість «німців» зобов’яжуть вживати пропагандистське «німецько-фашистські загарбники».
Для нас важливіше з’ясувати сутність іншого історичного міфу — про нібито «братерський» характер відносин українців і росіян. Причина його живучості двояка: по-перше, прагнення москви щоразу використовувати українців як «універсального донора» для реалізації своїх великодержавних планів; по-друге, її ж поривання зберігати й зміцнювати свою імперську ідентичність. Певною мірою ключовим тут є синтезований термін «русские», який, окрім власне великоросів, означає «спільну» для росіян, українців, білорусів назву. Саме друге значення виконує роль русифікатора українців чи, щонайменше, тримає їх у полоні національної невизначеності. Якраз його танками, ракетами та «градами» намагається сьогодні нав’язати нам і всьому демократичному світу кремль.
Людей доброї волі росіяни страхають «бандерівцями», «фашистами», «неонацистами», але насправді бояться вони не їх, а власної безпорадності, адже чи не всі їхні імперські цінності («духовные скрепы») або крадені, або фальшиві. Складається враження, що без військової експансії їм просто не вижити, а чи зможуть вижити з нею — покаже час. За три останні десятиліття в Україні виросло молоде покоління, яке не знає совєтського минулого. Це додає оптимізму. Але проблем також вистачає, бо не всі ще збагнули очевидного — відчувати себе українцем «без кордонів» — то найкращий варіант ідентичності.
Юрій ПРИСЯЖНЮК, доктор історичних наук, професор
