Теорія поколінь Штрауса-Гоува, про яку вчені заговорили у 1990-их роках, привертає увагу українських істориків. І наші земляки не пасуть тут задніх: улітку цього року юна черкащанка Вероніка Дмитрик, яка досліджувала проблему «Покоління українців 1980-их років: люди й час», стала переможницею Всеукраїнського конкурсу-захисту Малої академії наук (секція історія України).
Кожне покоління ХХ-початку ХХІ ст. отримало свою назву. Так міленіалами прийнято називати людей, які народилися протягом 1981-1996 років. Відповідно їхні наступники, що побачили світ між другою половиною 1990-их та другою половиною 2000-их (до 2010), — це міленіали на стероїдах або «зумери». В обох поколінь є чимало спільного — причетність до глобалізаційних процесів, інтеграція в західну культуру, зокрема й опанування іноземними мовами. Але є й відмінності: сучасну молодь вважають більш оптимістичною, толерантною, технологічно розвинутою.
Представникам саме цього покоління випало виконати кілька історичних місій. Передусім стати тими, з ким віднедавна прийнято ототожнювати цифрові технології. Простіше кажучи, це люди епохи смартфонів і вже порівняно менше — комп’ютерів. Багато з них не уявляють життя без соціальних мереж, вільного доступу до інформації. Вони дивляться не телевізійні серіали й навіть молодіжні шоу, а радше відеотрансляції (лайв-стріми), котрі доступні через телефони, планшети та інші технологічні новинки. І ще: якщо старше покоління вважає робоче місце, з його сенсом і користю, «справою» життя, то нинішні юнаки та дівчата схиляються до пріоритету безпеки й грошей, не надто прив’язані до колективної праці, часто відволікаються на що-небудь стороннє (ігри та ін.), що, назагал, не шкодить їхній діяльності.
По-друге, українські «зумери» представляють покоління, яке народилося в перші десятиліття державної незалежності України. Вони не знають, а отже, не ностальгують за піонерською романтикою, комсомолом, колгоспним устроєм, «дешевою» ковбасою. Натомість уже встигли впоратися щонайменше з одним історичним завданням — допомогли покінчити з комунізмом. Причому аж ніяк не боротьбою на виснаження, як їхні попередники, а своїм байдужим ставленням до огидного совєтського минулого, де ця ідеологія була лише частиною чогось більшого. А ще для цього покоління державні символи (синьо-жовтий прапор, герб-тризуб, Гімн України) — не предмети постійних сумнівів та непримиренного розбрату, а емблеми власної національної ідентичності.
Доля людини залежить від багатьох обставин. На сучасну українську юнь випала місія зі зброєю в руках боронити свою країну. Тому її покоління — це ще й генерація воїнів. Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, коли 11 вересня поточного року вітав танкістів із професійним святом, сказав, що їхню роботу впишуть в історію як героїзм. Поза всяким сумнівом, ці слова стосуються сотень тисяч мужніх звитяжців України всіх родів військ.
Юрій ПРИСЯЖНЮК, доктор історичних наук, професор
