У різдвяної звізди є роги, живіт (пузо) і нога. Про це розповіла на відкритті виставки «Коляда» 20 грудня в черкаському музеї «Кобзаря» Лідія Солодар, членкиня спілки народних майстрів, яка разом з чоловіком Олександром Солодарем, істориком і краєзнавцем, зібрали колекцію різдвяних зірок.
Якщо зараз люди можуть закривати двері й не пускати колядників до хати («Дозвольте поколядувати!» — «А нема нікого вдома!» — «А хто ж це говорить?» — «Кіт!»), то раніше процесія із звіздою не минала жодної хати.
Середину — «пузо» звізди — виготовляли з обичайки сита, чи в інший спосіб, але щоб зірка була обʼємною. Адже всередину конструкції, яка обертається, нерухомо закріплювали свічку (на валок чіплявся гачок, на гачок лієчка, в лієчку свічечка), щоб зимової темної пори у хатини без електрики впливала справжня сяюча звізда. Для цього її корпус обклеювали папером, просякнутим жиром, — салом, олією. Досягався своєрідний ефект вітражу.
Оздоблювали звізду променями — їх могло бути від пʼяти до кількох десятків, зазначила пані Лідія. Інколи це були звичайні патички, увіткнуті в обичайку, — як-от на зірці, з якою під час німецької окупації колядували на Чигиринщині. «Тешу, тешу патички для різдвяної звізди» — є навіть така приспівка. Але патички оздоблювали стрічками, квітами з паперу. Углиб «пуза» зірки, в нішу, вставляли ікону: сцени вертепу, образи Варвари, Миколая, фігурки домашніх тварин.
Звізди були різного розміру — на знімках, представлених у колекції Солодарів, є фото ХІХ століття, де колядувальники з такими великими зірками, що і в хату не внесеш. Є звізди на нозі — патику, часом роздвоєному внизу для кращого упору, а є на підставці — щоб, коли звіздаря пригощають, він міг поставити святковий атрибут на стіл.
Побутує міф, зазначила Лідія Солодар, що із звіздами колядували переважно на заході України. Проте цей атрибут Різдва поширений скрізь, де жили українці, від Надсяння до Кубані. І всі ці регіони представлені на виставці оригіналами, реконструкціями чи фотографіями.
— Зараз традиція різдвяної звізди оновлюється. Але важливо не перетнути ту тонку межу, щоб традиція не спотворювалася, а продовжувалася, — наголосила Лідія Солодар.
На знімку: реконструкція звізди з Сумщини, яку у 1955 році змайстрував Ісая Міщенко для свого онука Бориса. Обклеїв грошовими купюрами — «катеринками», а на заокруглених променях почепив вітрячки з бляшанок. І хоч онук посоромився колядувати, та звізду — памʼять про діда — зберіг.
