Китайський мислитель Сунь-Цзи, який жив у VI-V ст. до н.е., казав: «Той, хто знає ворога й себе, ніколи не програє війни». Сьогодні, коли російський диктатор відкрито заявляє українцям «я вас знищу» і прагне будь-що досягнути поставленої мети, ці слова особливо актуальні.
Загалом українсько-російські відносини давні й розпочалися задовго до Переяславської ради 1654 року. В наступні століття, які Михайло Драгоманов назвав «пропащим часом» для України, москва позбавила її суверенітету та національної державності. Сучасна повномасштабна війна — не що інше, як спроба все того ж північно-східного сусіда «закріпити успіх».
Інформація про те, що рашисти планують вивозити мистецькі експонати, передусім найдорожчі раритети з музеїв Криму та інших тимчасово окупованих регіонів України, шокує, але такі грабунки тривають уже не одне століття. Згадаймо «прихватизовану» назву «Русь», якою у ХVIII столітті кремль «узаконив» зміну московського царства на російську імперію. Щось схоже трапилося з самоназвою «русские», котрою в ХІХ столітті він «благословив» процес асиміляції українців і білорусів.
Тож і тепер, у період агресії, москва робить «своє» — ігнорує міжнародне право, не виконує Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни. Заразом у соціальних мережах «розкручує» сюжети, в яких пропагує «російських геніїв», «видатних совєтських акторів і співаків», принагідно не забуває звеличувати «свою столицю». У такий спосіб створює дипломатичні передумови чергового історичного компромісу на свою користь. А вже коли вимушена буде припинити руйнування українських міст і сіл, то тоді, очевидно, знайде «добрих росіян», які віщуватимуть, мовляв, українці самі в усьому винні.
Насправді ж усе навпаки. Назва агресії — «спеціальна військова операція» — це вияв гібридного характеру вторгнення, цинічний намір обманути людей, щоб їх же знищити або підкорити. А ще бажання уникнути відповідальності за розпалювання третьої (якщо не рахувати «холодної») світової війни. Витончена жорстокість росіян до мирних українців, не кажучи вже про звірства над військовополоненими, засвідчує їхню нацистську сутність. Учасники «спецоперації» тепер нагадують сумновідомі зондеркоманди спеціального призначення Третього Рейху, які в 1940-их роках займалися знищенням населення окупованих територій.
Маємо розуміти, що сила московії не в проголошеній нею ж величі, а ментальному підкоренні своїх жертв. А ще — в тотальному фальшуванні історії, що сукупно сприяє прощенню росіян без будь-якого покаяння. Результатом цього «приневолення» є синдром малоросіянства. Зважмо, що навіть ушанування пам’яті жертв геноциду 1932/1933 у нас бачиться як тужіння за невинно убієнними. І це тепер, коли нащадки непокараних убивць продовжують нівечити пам’ятники жертвам Голодомору, зокрема в Маріуполі. Аби подолати це зачароване коло залежності, треба краще знати ворога.
Юрій ПРИСЯЖНЮК, доктор історичних наук, професор
