Війна спіткала нашого земляка Андрія Голоднюка в 2014 році в Криму. Пережити й вистояти під час важких подій російського збройного вторгнення, що спустошили його життя, зламали кар’єру, перекреслили майбутнє, допомогла творчість.
Андрій Голоднюк родом із Сагунівки, що у Черкаському районі. Після закінчення загальноосвітньої школи в рідному селі, здобував професію у політехнічному технікумі в обласному центрі. До Криму потрапив як строковик військової служби. Тут, у Сімферополі, командир роти розгледів у юнакові цілеспрямованість і відповідальність та порекомендував його на роботу в органи внутрішніх справ. Після успішного випробування на відповідність професії та спецперевірок, працював у Феодосії в підрозділі карного розшуку. З молодшого лейтенанта дослужився до майора міліції.
— Феодосія, як і весь Крим, були в той час за Україну, — згадує захисник. — Досі в пам’яті відчайдушний спротив агресорам. 20 лютого 2014 року кримські татари, що зайняли чітку проукраїнську позицію, виступили на підтримку територіальної цілісності нашої держави. Вони не дали провести незаконну сесію кримського парламенту, перешкодили намірам проголосувати за незаконне звернення до рф щодо введення військ. Та вже наступного дня вулиці кримських міст заполонили окупанти. Потім кримський спецпідрозділ «Беркута» перекрив Чонгар — один із шляхів, що веде з Криму до материкової України.
Відтоді розгорталися драматичні події сучасної української історії. Міліція АРК сказала, що вона — з народом. Але коли я побачив, що кримська міліція перейшла на бік ворога, написав рапорт на звільнення. Довго чекав документів із роботи, потім переїхав на материк. Там, у Криму, залишив усе: третину свого свідомого життя, квартиру, майно, дружину, роботу. Вдома теж виявилося дуже непросто облаштувати життя. Продовжити службу в органах МВС України мені вже не дозволили: документи про моє звільнення в Феодосії підписали самопроголошенці. І коли я приїхав із тими паперами в Черкаси, то тут сказали, що не поновлять — через кримську прописку, нелегітимні документи й таке інше…
В рідному селі Сагунівка, куди повернувся Андрій, для нього знайшлося місце роботи в місцевому сільгосппідприємстві, де він упродовж п’яти років працював електромонтером, налагоджувальником.
— Писати вірші почав ще в Криму. В основному вони були філософські або про кохання, — переповідає історію народження творчості Андрій Голоднюк. — Хоча в школі я не дуже любив позакласне читання. Був відмінником, мав непогану пам’ять, вірші з навчальної програми вчив легко. Але ж читати — не хотів. Вчителька української мови та літератури Ганна Андронівна Атамась не раз казала, що я — розумний, але ледачий до навчання. Якби ж тоді прислухався до її настанов! Моя дорога вчителька й зараз проживає у Сагунівці. І коли я повернувся у рідне село (на той час батьки померли), пішов до неї, читав свої твори. Здивована Ганна Андронівна уважно слухала, не перебивала. Зізналася: ніколи не думала, що писатиму вірші, але вони — дуже хороші.
Це була одна з перших високих оцінок його творчості, що окрилила. Почав друкувати вірші на своїй сторінці в соцмережі. Односельці давали їм оцінку, можливо, не завжди об’єктивну, але — щиру.
— Віршую у вільний від роботи час, — ділиться технологією творчості Андрій. — Коли якась подія западає у мозок, народжуються кілька простих рим. Їх занотовую, далі — шліфую начисто. Вже назбиралося кілька таких зошитів. Якось насмілився на одному з зібрань прочитати свої римовані строфи черкаським письменникам. Вони дали слушні рекомендації й зауважили, що вірші мої — довгі, людям нудно буде їх читати до кінця. Треба — коротші, в кілька строф. Але, на мій погляд, якщо з мого вірша викинути один чи два стовпчики, він втратить зміст, який хотів донести до читачів. Тому я їх не скорочую, пишу, як прагне душа.
У липні 2024 року Андрій Голоднюк оновив дані в ТЦК, і хоч через складнощі зі здоров’ям був обмежено придатний, його мобілізували на військову службу. Пройшов навчання, нині служить в одній із військових частин Національної гвардії України.
— В житті я багато років віддав службі, тому військовий побут для мене — не новина. З деяким особливостями зустрівся вперше. Раніше був уповноваженим карного розшуку, це був один тип роботи. Зараз займаюся іншим. Чимало ситуацій хвилюють. З них мимоволі народжуються рядки.
Матусю, я сьогодні ненадовго
Прийду в твій сон, як будеш міцно спать.
Мені вже добре, дякувати Богу,
Зцілились рани, більше не болять…
Пробач мені, рідненька, я не знаю,
Що сталось в тім пекельному бою,
Лише одне я чітко пам’ятаю —
Я Україну захищав свою.
Я обіцянки, мамо, не дотримав,
Бо обіцяв, що скоро повернусь,
Та в тім бою я свій рубіж не втримав,
Хоч бився до останнього, клянусь.
Я тут не сам, зі мною побратими,
Тепер навічно ми в однім строю,
І хоч усі ми не були святими,
Та вірю, наше місце — у раю…
Лиш поки що не можем спочивати,
Бо й досі не закінчилась війна,
І нам судилось ангелами стати,
І в мене ще робота є одна.
Я на землі охороняю душу
Такого ж хлопця років тридцяти,
Пробач, матусю, вже летіти мушу,
Його від смерті треба вберегти…
Дружини і доньки його молитви
Я чую, мамо, і тому спішу,
Я буду поруч з ним у кожній битві,
Його від смерті я убережу…
А ти ще спи, я вже завжди з тобою,
Тепер тобі я, матінко, клянусь,
Коли ми з ним повернемося з бою —
Обов’язково ще тобі наснюсь.
— Недавно ми були на похованні військового з нашої частини, — поділився пережитим Андрій Голоднюк. — Узяв слово один із наших колег, який був із ним на передовій, хотів при всіх попрощатися, але… не зміг. Коли він починав говорити, слова ставали клубком у горлі, спазм перехоплював подих. Зі сльозами на очах тільки й сказав: «Пробач, що ми не вберегли тебе від смерті». В ту мить у небі розхмарилося, вийшло сонце. Мені це лягло на серце, стало основою вірша. Згодом я дав побратиму прочитати написане, чим розчулив його до сліз.
Він, ніби вкопаний, стояв
На тій алеї з прапорами,
Щось ледве чутно промовляв
Сухими зблідлими губами…
Неначе втесаний в граніт,
З лицем похмурим і змарнілим,
Потупив погляд в білий світ,
Та світ не був для нього білим…
У сірих хмарах небеса —
Природа, ніби відчувала, —
В цей хмурий день громада вся
Героя вбитого ховала.
Він мимоволі поглядав
На фото в рамці невеличке,
В куті те фото, мов удав,
Перетягнула чорна стрічка.
Його найближчий побратим
На тому фото посміхався,
В житті був щирим і простим —
Таким і в пам’яті зостався…
Хотів сказати кілька слів
До побратима на прощання,
Та не подужав, не зумів:
Від болю і від хвилювання
На очі сльози набрели
Такі нестримні і уперті.
Сказав: «Пробач, що не змогли
Уберегти тебе від смерті…»
І раптом в сірих хмарах — круг
Крізь сльози сонце він побачив.
То побратим і справжній друг
Сказав, що всім усе пробачив.
Обшарпані стіни забутого Богом підвалу
Окремі присвячує побратимам і посестрам. Один із них — роздум про те, чому люди іноді знецінюють боротьбу за свободу.
Обшарпані стіни забутого Богом підвалу,
Де сморід, розбавлений димом окопних печей…
Там люди живуть, що надією нашою стали,
Що спокій боронять і сон наших мирних ночей.
Вони вже давно цього запаху не відчувають,
Їм пороху дим замінив аромати духів.
Вже майже три роки ці люди не відпочивають,
І б’ються на смерть, не шкодуючи власних життів.
Уївся той запах надовго і в одяг, і в шкіру,
Змарнілі і змучені, схоже, що «зняті з хреста».
Та кожен в душі береже непохитною віру,
Що їх боротьба — не змарнована і не пуста.
І сморід землянок, і запах гіркої вощини
Для цих вояків — найсолодший в житті аромат.
Так пахнуть усі найсильніші у світі мужчини,
Так пахнуть усі, хто тримає в руках автомат.
А люди є люди, у кожного — різна порода,
Відвернуться вбік, приховавши зневагу свою,
Бо їм невтямки, що той сморід — то запах свободи,
Яку вояки здобувають в жорстокім бою.
Здебільшого нові твори автор викладає на свій сторінці в мережі. А ще — в фейсбучній групі «Мій рідний край — моє село Сагунівка». Там їх читають земляки, коментують, вітають. Особливі ліричні тексти присвятив синові, їх читав на випускному святі в дитсадку. Напутні римовані строфи адресував доньці, вони прозвучали зі сцени будинку культури на її шкільному випускному вечорі.
Вірші нашого земляка набувають популярності ще й як пісні. Сагунівський музичний гурт SAGA, що є учасником фестивалів «Крутий заміс», вуличної пісні та інших, взяв у свій репертуар пісні, написані на тексти Андрія Голоднюка. Вони розміщені на платформі ютуб.
Неопубліковані, певним чином особисті, вірші ще ніхто не читав.
Про кохання — пише й дає читати дружині Тетяні.
Відчуй мене, коли у снах літаєш,
В вечірній тиші голос мій почуй,
Заглянь у очі, ти ж їх пам’ятаєш,
Гарячий, ніжний дотик мій відчуй…
Відчуй мене, хоч я тепер далеко,
Ні час, ні відстань не завадять сну,
Я попрошу, хай принесуть лелеки
У сни твої серед зими весну…
Бажай мене нестриманим бажанням,
Як в спраглий день холодної води,
Заповни серце неземним коханням,
Прошу тебе — кохай мене завжди.
Люби мене коханням платонічним.
Це важко, та тобі під силу все.
Розлука ця не може бути вічно,
Колись нам доля зустріч принесе…
З творчим військовим мене познайомив його побратим по службі, а мій сусід — В’ячеслав. Розповідаючи про непросту долю та творчість колеги, стриманий на емоції сусід сказав, що поезія Андрія Голоднюка допомагає захисникам переживати напруження й нервозність війни. Його вірші торкаються душевних глибин, змушують замислитися над філософією життя, над тим, що залишиться після нас на рідній українській землі. Це — ніби реакція свідомості на зовнішні подразники: вірші заспокоюють, знімають стрес, рятують від внутрішнього спустошення. Бо мусимо вижити та перемогти.
Тетяна КАЛИНОВСЬКА
На фото Нацгвардієць Андрій Голоднюк (зліва) із побратимом В’ячеславом.
Читайте також: Рік Василя Симоненка
