Війна, яку росія масштабно розвернула 24 лютого проти України широким фронтом, зачепила, без перебільшення, кожну українську родину. Але — по-різному. В різні способи й різною мірою. Котрусь сім’ю сильніше, котрусь — менш відчутно. А деякі родини з «легкої» ординської руки навідала й смерть.
Та найбільше є таких родин, яких зловісний вихор війни зірвав із села чи містечка, вирвав із власної садиби чи квартири й шаленим темпом поніс за тридев’ять земель, подалі від рідного дому. Хтось називав їх за руськокальковим варіантом біженцями (хоча вони й не бігли ніде й нікуди), хтось вживає більш тактовне й делікатне означення — переселенці. Влада ж (та, зрештою, й народ) почали означувати цю категорію людей як внутрішньо-переміщені особи, або скорочено ВПО.
На Черкащину таких людей прибуло з лютого десятки (а, може, — й сотні) тисяч осіб. Хтось зупинявся в Шевченковому краї на день-другий, хтось перепочивав і тиждень. А потім рушали далі — на Захід України, чи брали курс на закордоння. Людей гнала на Поділля, Буковину, Волинь чи Закарпаття війна, її страхіття, які довелося побачити, почути чи звідати.
Але є серед ВПО чимало й таких, які обрали своїм місцем проживання Черкащину, те село чи містечко, куди їх закинув перший порив вихору війни. Більше того, багато хто з цих прибулих людей не просто лишився пережити у нашій області якийсь місяць-другий (чи хай там рік), а й активно включився в життя місцевої громади, знайшов сам чи погодився на ту роботу, яку їм запропонували в СТОВ, СПОП чи СФГ цього села. Про двох таких жінок і піде ця розповідь.
Коли лютневого ранку російська федерація вдарила обстрілами по наших селах і містах, до жительки Родниківки, що на Уманщині, зателефонували й менша дочка Дарина з Норвегії, і старша Оксана з Дніпропетровщини. Обох турбувало одне: як там мама? Люба Дмитрівна відповідала, що поки живе, доглядає свою сяку-таку домашню живність і бачить потік переселенців, які час від часу хвилями накочувалися зі східних регіонів України на Уманщину. Але Дарина наполегливо радила мамі облишити своїх курей, собаку й кота на сусідів та їхати негайно до неї. Бо в Норвегії і безпечно, й спокійно, та й не до чужих же людей вона приїде. Зрештою, Люба Дмитрівна пристала на доччину пропозицію й вирушила в Європу. А опікуватися курми, песиком Малишом та котиком Мурчиком доручила своїй подрузі Люді Сотніченко.
— А я зі своєю родиною в цей час перебувала на Дніпропетровщині, — розповідає старша дочка пані Люби Оксана Білошапкіна. — Ми жили ніби й далекувато від фронту, але біля нашої садиби розташовувалася та важлива інфраструктура, яка почала привертати увагу ворогів. Кожен сигнал повітряної тривоги ніс почуття справжньої небезпеки й сум’яття для душі: прилетить чи не прилетить? Вдарять чи не вдарять? Зрештою, я вирішила їхати в більш спокійне місце, в рідну Родниківку. Тим паче, що там пустувала мамина садиба. Чоловік Вадим вирішив лишитись на Дніпропетровщині, а я з сином Дімою та дочкою-школяркою Даною поїхали 28 березня на Уманщину. Через певний час Діма повернувся до батька, а ми з Даною лишилися тут. Вона — десятикласниця. Продовжує навчання онлайн в своїй школі. На Дніпропетровщині я працювала продавцем у магазині. Тут я місяць була без роботи, а потім мені запропонували стати кухарем у їдальні КСП «Родниківка». Так і працюю.
В їдальні КСП «Родниківка» поруч із Оксаною Білошапкіною працює кухаркою ще одна жінка, яка прибула сюди з Харківщини — Ганна Мартинюк.
— Я мала непогану роботу — була касиром у магазині «Оптовичок» у Боровій, — розповідає Ганна Петрівна. — Та війна покотилася на наше мирне містечко, довелося кидати і роботу, й житло. З дочкою Оленкою (вона нині одинадцятикласниця) та родиною сестри Валерії, яка з чоловіком та двома дітками на початку квітня покинула Ізюмщину, вирушили на Захід України. Але так склалося, що десь на Поділля чи Волинь я не доїхала, зупинилася в Родниківці. Мене, чесно кажучи, до глибини душі вразила доброта тутешніх людей. Вони оточили нас увагою та щирим піклуванням, помогли всим, що нам з дочкою було потрібно, зокрема — й із житлом. Тому коли мені запропонували робити кухаркою в їдальні КСП «Родниківка», — не вагалася, погодилася. Щиро вдячна й керівнику господарства Сергію Михайловичу Войченку та його спеціалістам, і простим трудівникам за їхню турботу про нас, за ту допомогу, яку вони нам надали. Спасибі вам, дорогенькі, за вашу доброту й чуйність.
Цікавлюся думкою керівника КСП «Родниківка» Сергія Войченка про роботу переселенців.
— У нашому господарстві знайшли роботу два з половиною десятки внутрішньо-переміщених осіб, — розповідає Сергій Михайлович. — Працюють вони будівельниками, шоферами, механізаторами, тваринниками й кухарями, як ці дві жінки, про яких ви розповідаєте читачам «Черкаського краю». І Ганна, й Оксана — добросовісні трудівниці. Люди прості й доброзичливі. Хороші трудівники й інші чоловіки та жінки, що прибули зі східних областей. Ми їм допомогли всим, чим слід було допомогти, бо це — святе, надати поміч людині, яку війна погнала з рідної хати. Звичайно, вони сумують за всім тим, що залишили там, на Сході, чекають, коли вгамується війна й настане мирне життя. Хтось, може, й поїде навідати своє визволене село чи містечко — це все можна по-людськи зрозуміти. Ось нещодавно, як тільки містечко Борова було звільнене від окупантів, механізатор Саша Ларіонов вирішив навідатися туди. Ми зібрали гуманітарний вантаж і він поїхав не з пустими руками. Побув у Боровій якийсь день, побачив друзів, побачив, що залишилося після обстрілів російських «асвабадітєлєй» і зі смутком повернувся назад, у Родниківку… Переживання й стан його душі можна зрозуміти і як людину треба підтримати. Що ми й робимо.
Василь Марченко, фото автора. Уманський район
