3 грудня — 300 років з дня народження Г.С.Сковороди
Є на благословенній українській землі села, котрим випала висока честь зайняти чільне місце в історії національної культури. До таких, поза всякими сумнівами, належить і невелике с.Коврай на Золотоніщині, котре долучилося до становлення самобутнього таланту одного з найславетніших достойників національної духовності Григорія Сковороди. Цьогорічний грудень означений справді знаковою датою нашої історії — 300-річним ювілеєм цього видатного мислителя. З огляду на неабияку роль, яку зіграло село Коврай у творчій долі генія, пропонуємо нашим читачам візитівку цього населеного пункту як через призму минувшини, так і в штрихах сьогодення.
Коврай розташований за 20 км на північний захід від райцентру — міста Золотоноша — в долині річечки Ковраєць (басейн Супою). Є тут і невеличке озерце Довжок. Місцина переважно рівнинна, дещо погорблена й порізана глибокими ярами. Найближчими сусідами Ковраю є села Коврай-2 (Левада), Гельмязів та Рецюківщина. Село займає площу 107 га, тут налічується 11 вулиць і 8 провулків загальною протяжністю 18 км. Назви сільських кутків віддзеркалюють історію чи особливості місцини: Забрід, Загребля, Жидівський хутір, Леонівщина, Ревівщина. У цьому населеному пункті — 346 дворів (залюднених лише 204) з населенням 575 мешканців, що вп’ятеро менше, порівняно з початком минулого століття. Природний приріст стабільно мінусує: наприклад, у 2021 році народилося п’ятеро, а пішло у вічність — 19 (-14), у поточному році ці цифри становили відповідно один і вісім. Найпоширенішими прізвищами ковраївчан є Василенко, Гайдай, Різник, Юрко.
А тепер помандруймо в минувшину цього іменитого поселення. Коврай має майже 330-річну історію, що започаткована ще в 90-ті роки ХVІІ століття. Про це засвідчує датований 1740 роком історичний документ, який містить донесення переяславській полковій канцелярії гельмязівця Я.Лесенка про те, що 50 літ тому його мати Христина Ансиха «уступила Степану Томаре свои грунта… для устроения футора при речке Каврай во время асаульства его». Назва «Коврай» походить від відповідного гідроніму (назви водного об’єкта), а перехід останнього у здрібнілу мовну форму «Ковраєць» відбиває зміни, які сталися з колись повноводною річкою. До речі, слово «коврай» має, швидше за все, тюркське походження (коурай) і означає «сухий очерет». Дійсно, свого часу тюрки, розгромлені половцями, облюбували вкриті очеретом заплави р.Супій. У Ковраю лише єдиний стовідсотковий тезко й знаходиться він поруч (с.Коврай-2). Щоправда, в районі є ще с.Старий Коврай і Коврайські хутори.
У 1715 році Степан Томара помер у ранзі переяславського полковника й землі біля ріки Коврай стали власністю його сина, бунчукового товариша Василя Томари. Тогочасні документи фіксують спочатку хутір Коврайський, а згодом цей населений пункт прибрав новітню назву й статус села. У 1731 році тут налічувалося всього 35 дворів.
Описами Київського намісництва 1781 року в селі було зафіксовано вже 145 дворів із населенням 481 мешканець. Тут був дворянський маєток, три господарства мали різночинський статус, 27 належало виборним козакам, одне — церковникам, 118 — залежним селянам.
Рік 1753 увійшов у історію національної літератури й нашого краю, бо саме тоді в помістя коврайського дідича Степана Томари (молодшого) прибув у ранзі студента Києво-Могилянки Григорій Сковорода, який за рекомендацією київського митрополита Т.Щербацького став домашнім учителем у цій родині. Григорій Савович уже мав невеликий педагогічний досвід, а в Ковраї його вчительський хист отримав подальше вдосконалення. Навчати випало старшого поміщицького сина Василя, який первинно не відзначався ні старанністю, ні дисциплінованістю. Тому спочатку довірливі стосунки між учителем та учнем не склалися, інколи неслуха Василя за провини довелося саджати в погріб (йдеться про винний підвал 40 кв. м на кшталт токайських, який С.Томара спорудив за порадою Г.Сковороди, котрий бував у Токаї). Дійшло й до конфлікту: стомлений лінивим тугодумством свого учня, запальний Сковорода якось назвав його «свинячою головою». Ображений Василь поскаржився своїй мамі Ганні (до речі, вона була донькою генерального писаря Війська Запорізького Василя Кочубея), й та наполягла, аби чоловік негайно звільнив учителя. Григорій Сковорода на рік усамітнився в Троїце-Сергієвому монастирі, а невдовзі до родини Томар прийшло прозріння, якого великого вчителя вона втратила.
Зрештою, зваживши на наполегливі вмовляння С.Томари, Григорій Савович таки повернувся до Ковраю й продовжив навчання Василя. Багатогранні знання вчителя, вміння знайти правильні підходи до свого вихованця зрештою впевнили Василя у важливості освіти, й він дедалі більше почав радувати свого наставника та батьків навчальними успіхами. Вже пізніше прозрілий Василь Степанович назвав Г.Сковороду своїм найближчим другом. Сковородинська школа дуже знадобилася В.Томарі в його життєвому поступі: він став відомим дипломатом, лицарем високих нагород і дослужився до рангу таємного радника (один із найвищих у імперії цивільних чинів). До речі, підтримував дружні зв’язки з відомим достойником Василем Капністом.
У п’ятирічний коврайський період було започатковано й літературні студії Г.Сковороди. Зачарований неповторною тамтешньою природою, саме у Ковраї він відчув неабияке поетичне натхнення й написав свого першого вірша «Ходя по земли, обращайся в небеса». Коли поет прочитав свій твір С.Томарі, той схвильовано сказав йому: «Друже мій, Бог благословив тебе даром духу і слова!». Ці слова надихнули поета на нові духовні подвиги й він остаточно осідлав Пегаса. Саме в Ковраї була написана більшість поезій його геніальної збірки «Сад божественних пісень».
Особлива природна й духовна аура Ковраю сприяла й зародженню оригінального філософського світобачення цього мислителя. Саме тут пройшла еволюція від визнання принципу «сродності» до оригінального вчення про щастя — найвищого сенсу людського життя. До вищих наук мислитель відносив самопізнання як осягнення людиною власної сутності й Бога. Ідея «щастя» найповніше розкрита мислителем у його 3-й і 21-й піснях названої поетичної збірки.
Коврай став і своєрідним стартовим майданом довгих у часі й просторі мандрів Україною видатного філософа, поета й артиста, котрого «світ так і не впіймав». Принагідно нагадаємо, що коврайський період життєдіяльності Г.Сковороди доволі ґрунтовно описали відомий український історик і етнограф Дмитро Яворницький та Дмитро Багалій.
А тепер кілька штрихів до подальших періодів коврайської минувшини. У другій половині ХІХ-на початку ХХ століть одним із господарських флагманів краю став маєток М.Мерінга «Великий Коврай» площею 2200 десятин. Як засвідчують історичні документи, тут застосовувалися три сівозміни: вісімнадцяти-, двадцяти- й шестипільна та утримувався кінний завод.
За переписом 1910 року в Ковраї Гельмязівської волості налічувалося 350 господарств, а населення порівняно з кінцем ХVІІІ століття зросло вчетверо й становило 1982 мешканці. Вони займалися рільництвом і тваринництвом, а зібране збіжжя мололи на 12 сільських вітряках.
Духовним центром була Троїцька церква (1802 р.), дітей навчали у відкритій у 1874 році земській початковій школі. Утім рівень письменності місцевої людності становив лише 23%, а серед жінок — 7,2%.
У 1920 році Коврай став центром сільської ради (з 1923 р. — Гельмязівського району) з підпорядкуванням трьох хуторів: Коврай-Левада, Дубинка й Леонівщина й населенням 2654 мешканці. На хвилі примусової колективізації тут постало два колгоспи: «Дружба» та імені Шевченка. У страшні голодні роки 1932-1933 мученицькою смертю померло близько тисячі коврайців — кожний третій житель села, кілька десятків стали жертвами незаконних політичних репресій.
Понад 500 жителів села стали учасниками Другої світової, 196 загинуло, а 160 нагороджено бойовими орденами й медалями. Після війни коврайські колгоспи об’єдналися в сільгоспартіль «Слава». На 1960-1980-ті роки припадає розквіт цього господарства, яке тоді очолював здібний організатор Михайло Братчик. За видатні успіхи в праці колишній фронтовик, механізатор Григорій Нерух був удостоєний почесного звання Героя Праці. Водночас, саме в 1980-ті роки в Ковраї було вчинено справжній акт вандалізму: з ініціативи компартійної влади було зруйновано Троїцьку церкву.
На зламі століть місцеве господарство пройшло низку реорганізацій, одначе втриматися на плаву так і не змогло. Свої земельні й майнові паї переважна більшість коврайців передали в оренду потужному сільгосппідприємству — ПСП «Плешкані».
Як одна з творчих колисок поета-філософа, село Коврай вирізняється об’єктами вшанування пам’яті Г.С.Сковороди. Ще в 1972 році тут започаткував роботу природничо-історичний комплекс видатного українця. У його складі — в’їзний знак до села, парк і діброва загальною площею 14 га, погруддя мислителя, меморіальна дошка на фасаді школи, літературний музей Г.Сковороди, альтанка (реконструкція) та погріб родини Томар, надмогильна плита Г.Томари (Кочубеївни) та ін. Розроблено туристсько-екскурсійний маршрут «Коврайський світ Г.Сковороди». Очільницею комплексу є директорка місцевого НВК І-ІІІ ст., відома краєзнавиця Людмила Різник, багатогранна діяльність якої в цій царині відзначена медаллю Інституту філософії НАН України «За розвиток сковородинознавства».
Нині не лише в Ковраї, а й у всьому світі проводяться велелюдні заходи, присвячені великому Українцю. Залишається лише висловити побажання, аби вшанування пам’яті нашої національної гордості було повсякчасним, а не лише з приводу ювілеїв.
Григорій ГОЛИШ, директор наукової бібліотеки ім.М.Максимовича Черкаського національного університету ім.Б.Хмельницького
