Моя перша вчителька Любов Іванівна Силка зараз живе в селі Кумейки. Має поважний вік, але продовжує у свої 87 років робити добрі справи. Так, цими днями на зібрані кошти вона оформила передплату на газету двом вимушеним переселенцям зі східних областей України та трьом своїм односельцям. Не полишає й розпочатої разом із однодумцями різнопланової волонтерської діяльності. За вміння розрадити та допомогти людям у складних ситуаціях її називають духовним лікарем. Але й самій жінці доля дарувала пройти чимало тернистих доріг та крутих поворотів ХХ століття.
15 серпня цього року мине 60 років відтоді, як влада послала молоду родину вчителів Силок працювати в село Іванківці Кіцманського району Чернівецької області (родом Любов Іванівна з Миколаївщини). На Буковині на долю подружжя випали важкі випробування. Та, незважаючи на труднощі, не злякалася взяти на свої плечі директорські обов’язки. Реалізувала чотири експериментальні програми, за які одержала перші місця: була головою жіночої ради села, головою методоб’єднання дочірніх шкіл, відповідала за дитсадок, апробовувала перехід на нові навчальні програми. Розраду знаходила у співі — виступала з Кіцманським хором, який налічував 300 осіб, у театральних дійствах, танцювальному гуртку.
— Мою пропозицію — видавати лікарняні жінкам при всіх хворобах (тоді видавали лише при онкозахворюваннях, туберкульозі та запаленні легень) — затвердили й у районі, й в області, й навіть на засіданні Верховної Ради, — розповіла педагог. — Із 1969 року продовжила сіяти зерна добра на Черкащині. А через 46 років, коли знову побувала на Буковині, дізналася, що люди в Іванківцях просили священників молитися за родину Силок навіть через 22 роки!
На ці молитви Любов Іванівна відповідає вже своїми молитвами, як учила колись і нас, першокласників, відповідати добром на добро. Упродовж 2016-2022 років разом зі своєю помічницею Іриною Савченко замовили у храмах України 23 панахиди, за час пандемії організували 25 поминальних столів, роздали благодійну допомогу, милостиню. Місію поминання жінки виконали й щодо журналістів місцевих видань, які відійшли у вічність (усього 25 осіб) та журналіста телеканалу «1+1» Олександра Махова, який загинув під час російсько-української війни.
— На жаль, війна знову не оминула Україну, — зітхає Любов Іванівна. А перед очима в неї — рідне село Київці на Миколаївщині.
— Немає вже мого села. Воно зникло ще в 70-их роках минулого століття, — розповідає жінка. — Лише цвинтар нагадував про нього. Комусь із чиновників прийшла ідея «зачистити» могилки бульдозером, аби степова земля заросла забуттям. То одне, то інше заважало бульдозеристу виконати завдання — ніби хтось вищий так керував обставинами проти цієї справи. Та ось одного дня він усе ж під’їхав до цвинтаря й неабияк злякався: на під’їзді до об’єкта один біля одного лежали люди, серед яких безрукі й безногі інваліди. Так вони хотіли захистити місце на землі, яке зберігає прах їхніх прародичів. Водій бульдозера відчинив двері й побіг у степ… А люди ще довго лежали — боялися, що раптом він повернеться.
Щороку на Трійцю до врятованого цвинтаря приїжджають київчани, аби схилити голови перед могилами родичів і покласти квіти. Доглядати могилки взялися ті, хто живе в найближчих населених пунктах. Подруга дитинства розповідає Любові Іванівні, хто з земляків живий, а хто відійшов у вічність. Та у серцях київчан і їхніх нащадків вогником мерехтить уквітчаний хрестами, врятований серед голого степу цвинтар, врятована пам’ять.
…І знову думки про війну, і знову молитви за тих, хто захищає нас, за тих, хто віддає нам добро, а іноді й самого себе, своє життя. Незважаючи на свій поважний вік, учителька знайшла себе у волонтерстві. Кожен прожитий день вона намагається віддати на користь тим, хто обороняє Україну від рашистських загарбників і тим, хто наближає перемогу в тилу. Так колись вона віддавала себе, свої знання і найкращі почуття дітям, своїм вихованцям.
Роман КИРЕЙ
Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України
