Життя своєї родини черкаська лікарка-педіатр Людмила Дмитрук описала у спогадах, що склалися колись у книгу. Голодомор і посуха, репресії і війна — і все було в руці, як каже вона, «когось сильнішого за нас», і тільки він вирішував, хто в цих умовах виживе (як її мама Євдокія, залишившись після круглою сиротою у дев’ять років), хто народиться (як сама Людмила: між бомбардуваннями в 1944, у недобудованій хатині без дверей, і загорнули новонароджену в що було — в скатертину), хто вціліє (як її батько Яків Огій на фронті)…
Її мама мріяла про медицину. Реалізувала ж неньчину мрію дочка Людмила, подавшись вчитися на педіатра у Вінницький медінститут. Там одружилася з Павлом Дмитруком із Вінниччини. І сьогодні династія лікарів Дмитруків знана як на Черкащині, так і у Франції, Японії, Америці, де живуть із сім’ями і працюють їхні сини.
Коли переїхали з чоловіком на Черкащину в 1972, працювала в обласній лікарні, у дитячому відділенні, з перервами на їхні з Павлом Степановичем кількарічні закордонні відрядження. Так, довелося їй лікувати дітей у Африці. В республіці Конго у 1970-их роках і в Алжирі у 1980-их. У Браззавілі одразу ж треба було вивчити фармакологічні засоби в місцевих аптеках, штудіювати тропічні хвороби, небачені в Україні. А ще навчати персонал догляду за новонародженими і хворими дітками. І берегти своє здоров’я, бо ризики великі: під ногами сновигають змійки-«п’ятихвилинки» (якщо за 5 хвилин не ввести сироватку — смерть), мангові мухи відкладають яйця на білизні, а потім вбуравлюються у шкіру (тому білизну сушили в приміщенні), вночі можна спати лише під сіткою від малярійних комарів…
Коли врятувала 11-річного конголезького хлопчика від правця — він п’ять днів потерпав від судом, — персонал і пацієнти висловлювали лікарці з України глибоку повагу.
— Педіатрів у Браззавілі майже не було, — розповідає Людмила Яківна, — тож консультувала дітей працівників багатьох посольств. Якось до мене прямо на квартиру звернувся майбутній президент Анголи, тоді опозиціонер до чинної в своїй країні влади, — його трирічна
Ізабель душ Сантуш тяжко захворіла, малярія… Потім її батько довго й успішно був президентом Анголи. А його донька зараз — найбагатша й найвпливовіша жінка Африки.
— Посол добре організував нашу місію — нас було багато, спеціалістів із України, і ми й спортом займалися, і фільми нам крутили. І був хор: ми набрали краму й самі пошили спідниці та сорочки з вишитими рукавами.
І хоч які смачні в Африці папайя й барбадини, манго та авокадо, та Людмила Яківна плакала від щастя, коли повернулася додому, взяла в руки землю з проростаючою травою і вдихала її неповторний аромат. Тож хоч у Черкасах після закордонних місій навалилася робота — працювали з чоловіком на півтори-дві ставки кожен, та дві селянські душі «купили ще й козу» — хатину в Млієві з городом. Так, щоб серед лісів і садів. «Я не переставала дивуватися цьому феномену родючості: від тикання цибулинок ранньої весни, проростання перших стебел до збору врожаю мене не полишало захоплення тим дивом, яке створює земля. Яких тільки рослин ми не висаджували…»
— Буваючи по світу, ви можете порівняти системи охорони здоров’я. До чого нам треба рухатись?
— В Америці все платно, невістка народжувала — вибирала заклад. Але якщо є пакет соцдопомоги, то це відшкодовується. У Франції з медициною спокійніше: всі основні послуги коштом держави гарантовані для дітей, для пенсіонерів. У мене там всього лише вид на проживання, а медпослуги для мене безкоштовні. І на високому рівні: я бувала і бачила в госпіталях, і в клініці, де працює син. Організація медицини залежить не тільки від стану економіки держави. Французи ледь що не так — мітингують, підправляють дії влади.
А у нас втрачається доступність медичної допомоги. Коли я починала працювати, лікарні будувалися навіть по селах, а тепер лікарня від пацієнта все далі. Знецінюється людський фактор: якщо моє покоління колег вважало, що в роботу треба вкладати душу, то зараз лікар змушений багато часу приділяти тому, щоб вносити в електронну систему для НСЗУ шифри пролікованих випадків, від чого залежить зарплата. Не так зашифрував — не зарахується.
— Кого ще, як не вас — лікарку-педіатра з таким стажем — спитати: як змінюються діти?
— Вони зараз із пелюшок — айтішники, кмітливі, — сміється Людмила Яківна. — А щодо виховання… У мене дружина сина, який живе в США, Ясмін, японка. Онуку вже 15. На час свого відрядження по країнах Сходу (вона дизайнерка в текстильній промисловості) відвезла його до батьків у Японію і там записала в школу. Каже: я вже трохи призабула, яке чудове виховання в Японії. Ця країна взагалі славиться непорушними традиціями виховання самостійних, чемних і незалежних дітей. З маляти діти прибирають за собою, поважають старших. У нас, українців, це теж завжди було, це наше духовне здоров’я, ментальна особливість, наша ідентичність, але зараз ми її зневажуємо. Коли я допомагала синові няньчити онуків у США, Ясмін вранці, поки на роботу, включала їм японські мультики. Якісні, добрі, й кожен сюжет практичний: вчить маля, як сідати на горщик, як одягатися, як гуляти. Не оці наші теперішні страшилки: монстри, бійки, суєта, якась зловредність персонажів. А були ж «Жив-був пес», про козаків серія…
1 березня Людмилі Дмитрук виповнилося 80, але вона з великим бажанням і з неміряним багажем професійного досвіду вже 13 років приймає діток у Черкаській міській реабілітаційно-оздоровчій поліклініці «Астра».
Каже, що їй пощастило працювати в такому колективі лікарів, медсестер, масажистів, які вміють виходити дуже складні випадки у дітей з важкими недугами й глибокою інвалідністю:
— Зараз у нас багато переселенців, діляться досвідом: «Ми кругом поїздили, шукали, скрізь треба платити, а тут — дитині стає краще, ще й безкоштовно».
Директорка МРОП «Астра» Ірина Волощенко відома як керівниця, яка залучає до роботи справжні таланти (хоч Ірина Василівна каже, що «вони самі підтягуються»).— Родина Людмили Яківни — унікальна, — каже Ірина Волощенко, — налічує вже десять лікарів: у цій професії був її менший брат та його дружина, лікарі — чоловік Людмили Яківни і їхні два сини й одна невістка, а також уже один онук і його дружина, а внучка закінчує медінститут. Людмила Яківна — людина енциклопедичних знань, такі лікарі — це школа для теперішніх наших молодих колег, як працювати високопрофесійно, безкорисливо і бути готовим, що в будь-яку хвилину доби хтось покличе тебе на допомогу.
«… У 1946-1947 роках — знову випробування голодом. Аби вижити, люди їздили потягами, більше товарняками, в західні області України, щоб виміняти або купити продуктів. У нас на Дніпропетровщині і в східних областях був тоді тотальний неврожай. Багато років мама розповідала нам одну і ту ж історію її мандрів…
Повертаючись із Хмельниччини, де вона виміняла за кожуха і ще деякі речі хліба, сала, картоплі та інших овочів, мама разом з усіма людьми залізла на «пластуху» — відкриту платформу, завантажену стовбурами дерев. Багато пасажирів умостилися на верхніх «поверхах», мама ж забилася в нішу — заглибину між стовбурами, в саму середину масиву. Голодна, знесилена, погризла буряка, щоб не доторкатись до хліба і сала («бо то ж для дітей»), і заснула. На пологому підйомі, коли потяг рухається повільніше, на вагони й платформи часто заскакували бандити, які відбирали у нелегальних пасажирів усі їхні запаси, а бувало, що тих, хто не віддавав, скидали з потяга на рейки або під укіс. Таке сталося й того разу…
Розповідаючи цей епізод, навіть через сорок років після тих подій, мама блідла, голос пропадав, — який же страх пережила та жіночка у тім закуточку…».
— Педіатр лікує майбутнє, — каже вона і наводить ще один приклад: — Коли працювала в обласній лікарні, з Хлистунівки Городищенського району привезли дуже важку дівчинку — порок серця, вся синя, ледве врятували, і вже змогли прооперувати. Знаю, вона вивчилася, в Києві працювала. А її внук, Дем’ян Шиян, співак. Я бачила, як у Литві на Співочому полі, коли вже росія вела проти нас повномасштабну війну, він заспівував «Ой у лузі червона калина». Я була вражена. Яка велика радість. Мене ще в районах упізнають і дякують. Це дужа хороша професія.
Вона щаслива, що мала час віддячити мамі — опікувана дітьми, вона прожила майже 96 років. Але дуже рано пішов через хворобу з життя чоловік Павло.
— Він був моїм справжнім другом. Скільки знав і вмів як лікар! Був класним батьком, дідусем. Дуже захоплювався: коли грає в шахи, нічого не помічає, як почав прищеплювати уподобану яблуню, то всім сусідам прищепив. Він колись написав мені: «Ти ніколи не плач, а живи і дивись на все ще й моїми очима».
Лариса СОКОЛОВСЬКА
Читайте також: Двоє малюків народилися в автомобілях екстренки Черкащини
