Завершився тривожний 2022 рік — Україна вистояла й перемагає. Пропонуємо відверту розмову про перспективи подальшого розвитку подій у 2023 році, причому не стільки про мілітарну сторону війни, як ментальну, тобто ті таємниці «душі народної», де кожний постає й стверджує себе сам.
В останні дні часто чуємо, що росіяни готуються до тривалого збройного конфлікту, що москва мобілізує сили, шукає зброю, а в одному з регіонів України — ймовірно на Сході чи Півночі — можливо, розпочне новий потужний наступ. Такою характеристикою ворожих планів для українців збігали останні дні 2022-го року. Питань багато. Одне з них — чи готували ЗСУ для окупантів свої святкові «подарунки», про які також говорять експерти, чи їхні активні дії більше відповідатимуть завданням стратегічної оборони?
Є така давня мудрість: аби перемогти ворога, його потрібно знати. Що тепер, через більш ніж десять місяців від початку війни, ми знаємо про агресора й чи достатньо нам тієї обізнаності, аби надалі не помилятися? Інколи в приватних розмовах можна почути, мовляв, «у кожного народу є як добрі люди, так і погані». З тих слів виходить, що в ставленні росіян до українців є щось і «негативне», і «позитивне», але, визнаймо, сьогодні це капітулянтські настрої. А ще представники старшого й середнього поколінь люблять повторювати, що в період так званої «спільної» совєтської історії було багато «хорошого», проте такі розмисли також на користь загарбників. Не варто забувати: там, де українець вагається, росіянин не обирає, а сліпо кориться долі й за найменшої нагоди кидається у вир невизначеності та божевілля. Це відбувається тому, що власне й обирати немає кому, адже його суб’єктивне «я» вже давно поховане на цвинтарі імперської великодержавності.
Історична пам’ять людей мінлива й по своєму однобічно-категорична. Те, що вона «зберігає», обов’язково міфологізує. У наш час історична пам’ять живиться, по суті, безперервним потоком інформації, яка, до того ж, напрочуд різна. Сьогодні, з-поміж іншого, міжнародна комп’ютерна мережа (інтернет) пропонує українському споживачеві тисячі лайків про ностальгічні «захоплення» колишніми совєтськими «зірками» кіно, мистецтва, спорту. Частіше всього тими, які презентують не елітну, а так звану «масову культуру». Власне колишня популярність серед широкого загалу й принесла цим особам визнання. Рекламовані пропагандою штучні й перебільшені образи глибоко закарбувалися в (під)свідомості, дотепер чарують і манять людей своєю «бездоганністю». Усе це відволікає і шкодить. Між тим психологи нагадують: визволення раба є лише його особистою справою. Сьогодні українці встали з колін, чинять героїчний опір знахабнілим завойовникам, але ще далеко не всі.
В умовах національно-оборонної війни настав час відмовитися від туги за фальшивим минулим, пошуків і звеличення «позитиву» як своєрідної оцінки московського авторитаризму, який, як тепер стало очевидно, несе людям ненависть, цинізм, агресію, смерть. Бо й справді, совєтська масова культура, наскрізь ідеологізоване мистецтво відображали лише один бік життя, поза тим — значно прикрашений. Звернімо увагу ще й на ту обставину, що те мистецтво «розквітло» в 1970-их-на початку 1980-их років, якраз тоді, коли комуністичний режим вступив у період системної кризи: в економіці спостерігався застій, у соціальній сфері — дефіцити, черги, хабарництво, в ідеологічній — зростання зневіри у «світле майбутнє». Неможливо здолати ворога, якщо перебуваєш із ним, бодай частково, у гармонії. Справжню, переконливу Перемогу спроможні забезпечити лише послідовність, рішучість, самовідданість, і, кажучи мовою часів завершення Другої світової війни, повна та беззастережна капітуляція супротивника.
Утім, ця проблема видається нам ще складнішою. Людям в Україні загалом притаманно недооцінювати небезпеку, яка йде від росії. І це, незважаючи на криваві уроки багатовікової історії, про які знає кожний сумлінний учень середньої школи (різня в Батурині 1708, знищення козацької вольності, Голодомор-геноцид 1932/33, «розстріляне відродження» та ін.). Звідки ж така толерантність, а по суті — всетерпимість до лихих і немилосердних східних зайд? Вона в самій характерології українців. М’який, збалансований клімат, родюча земля, щедрі природні надра, водні й лісові ресурси посприяли формуванню врівноваженого, лояльного, вітально-самодостатнього типу людини, позбавленої агресивності й жорстокості. Водночас волелюбність, спонтанність, природна емоційність та здоровий індивідуалізм ніяк не вживатимуться з авторитаризмом влади. Проте не терпіти своїх деспотів, ще не означає гідно й послідовно протистояти чужим, особливо якщо ті діють підступно, протягом століть видають себе за «своїх». Досвід дволикої («спільної»), без прощення й покаяння за вчинені злочини історії, не може бути осмислений і врахований людьми, які не навчилися ненавидіти власне холуйство, — ця місія належить елітним прошаркам населення. Як вони спроможні впоратися з цим надзавданням — для українців питання питань, однак зрозуміло одне: роль еліт — першочергова й виняткова, і якщо їх немає, то їх потрібно творити, якщо ж цього зробити не вдається, то нічого скаржитися на те, що ми — безталанні, гноблені.
Ще зовсім недавно доводилося чути, навіть від окремих учасників АТО (ООС), мовляв, воюємо проти москви, кремля, путіна, але не росіян. Насправді ж українці, як громадяни й патріоти, покликані чинити спротив кожному, хто без дозволу й зі зброєю в руках порушує пороги їхніх осель, за великим рахунком проти того, хто руйнує їхню країну як державу, націю, самобутній світ, що включає в себе ідентичність та власну історичну пам’ять. Звісно, в цих словах відсутні будь-які натяки на етнічну упередженість, хіба що ту, яку сам північно-східний сусід і нав’язує. Натомість є велика потреба, щоб кожний українець задумався над однією своєю «вродженою» вадою — в своїх помислах і діях ніколи не лишався заручником поточного моменту часу, навчився думати стратегічно, не зраджував себе через те, що «не може нікому відмовити».
З початком широкомасштабного вторгнення 24 лютого дискусія про те, хто проти кого воює, втратила своє первинне значення. Натомість постало інше питання: всі чи ні росіяни винні в розв’язаній війні, відтак — масових убивствах, катуваннях, ґвалтуваннях, мародерстві? Полеміка стала можливою завдяки тому, що в «добрих» росіян знайшлося надто багато «адвокатів», які почали навперебій шукати аргументи, аби так чи так «відбілити» агресора. У суспільстві, де панують ліберальні настрої й стереотипи, це виявилося не так складно, надто в юридичній площині. «Агенти впливу» заходилися твердити, мовляв, незважаючи на безсумнівні факти свідомого, спланованого, масового й публічного людиновбивства, важко буде притягнути до правової відповідальності навіть військових злочинців. Дещо несподівано крапку в цих суперечках поставив сам кремль. На вищому рівні держави-агресора було заявлено, мовляв, «ми будемо воювати, поки вас усіх не знищимо». Оприлюднення намірів, які підпадають під визначення геноциду, тобто цілеспрямовані дії з метою повного або часткового знищення груп населення чи народів за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами, помітно стримало бажання захищати «добрих» росіян.
Привертає увагу, що кремль воює на, так би мовити, «ментальному рівні», тоді як цивілізований світ, країни Європи та й сама Україна протистоять йому переважно на світоглядному, ідеологічному, морально-ціннісному. Це означає, що в найбільшого на сьогодні ворога свободи й демократії в світі є ще чимало можливостей для маневрів, принаймні тактичних. Він не просто веде війну, а докладає неймовірних зусиль, аби на всіх фронтах — збройному, психологічному, пропагандистському, геополітичному — тримати ініціативу. Згадані сили агресора не безмежні, однак якраз у ментальній площині протиборства резерви в північно-східного сусіда ще є. Ось одна з таких «ділянок фронту». Заборонена з 21 березня 2022 року в росії найбільша соціальна мережа Facebook наразі переповнена світлинами диктатора. І хоча більшість із них подано з критичним змістом, проте чи потрібно взагалі людям звикати до цих зображень? Вочевидь, що ні, якою б одіозною та постать для них не була. Вона має зникати з соцмереж, як і простору культури, мистецтва, громадсько-політичного життя, реклами.
Остаточно кремлівський диктатор програє лише тоді, коли на Заході й в Україні «розумом зрозуміють» росіян, їхню сутність, і перестануть про них думати як про себе. Кажучи словами історика М.Костомарова, коли вдасться прояснити «повитий густою, непросвітною хмарою… таємничий родовід і дитячий вік великоруської народності». Класик української історичної науки мав на увазі далекі в часі події ХІІ та ХІІІ століть, коли чи не вперше помітно було відмінності між сусідніми народами й стало зрозуміло, кому з них притаманно, а кому ні «насилувати, нівелювати, холодно й цинічно вираховувати, бути твердим і послідовним у досягненні своїх цілей». Наступні епохи мало змінили вдачу росіян, як, до речі, й українців.
Тож у чому провина росіян, зокрема й пересічних? Передусім у тому, що вони підтримують війну, вбивство, депортації дорослих і дітей, знущання над військовополоненими, а саме насилля над безневинними людьми вважають можливим, чимось нормальним і звичним. Ба більше, отримують від усього того втіху, садистське задоволення, а ще так чи так беруть участь (або мріють про неї) у масових грабунках — від сотень тисяч тонн збіжжя до холодильників, пральних машин і собачих будок. Також прямо чи опосередковано благословляють на нові й нові злочини свого царя-зверхника, перед яким особисто почуваються безпорадними мовчунами, німими слухачами або, що найгірше, заповзятими пропагандистами його ж маячні. Триває одинадцятий місяць кровопролитної війни, загинули десятки-десятки тисяч осіб, а схаменутися ніхто й не думає: бажання нажитися матеріально й похизуватися черговими успіхами «вєлікой» росії домінує в думках і поведінці росіян. Велика хіть панувати над окремими людьми й цілими народами переважає в них християнську віру, співчуття, братерство, якими вони так люблять хизуватися.
Росіянин поступається українцеві, якщо бачить перед собою людину, котра не пасує перед ворогом, долає страх і самовіддано боронить не лише себе, а й свій народ, усіх людей доброї волі, принагідно не терпить зла як такого, бо вище нього ставить людську гідність, і в такий спосіб кристалізує дух козацької вольності, національну єдність і державність.
Юрій ПРИСЯЖНЮК, доктор історичних наук, професор
