Люди різними стають під впливом пережитого. Бо кожен прожитий рік накладає на них свій карб — неповторний, своєрідний. І не лише на зовнішність, а й на характер, звички, поведінку, на все те, що притаманне людському єству, особистості.
Але це, звичайно, стосується не всіх. Є люди, які не те що через два десятиліття, а й навіть через сорок чи й п’ятдесят років залишаються такими, якими ви їх бачили на початку цієї дистанції десятиліть. До таких, як мені здається, належить і герой моєї розповіді Володимир Мальченко, якому днями виповниться 65 років. Чому так упевнено кажу? Бо в моїй пам’яті його образ зберігся таким, яким він є й зараз, — жвавий, бадьорий, оптиміст, якому властиво мати свою думку на кожне явище і факт. Та ще й не приховувати цю думку від оточення. Таким я його знав і як директора ТОВ «Прометей» в Аполянці, й на посаді голови Уманської районної держадміністрації.
Володимир Мальченко зростав у звичайній (сказати б навіть — класичній) селянській родині. Мати Євдокія Іванівна все своє життя працювала в рільничій бригаді, була і ланковою, і рядовою колгоспницею. Трудилася добросовісно й чесно. Свідченням цього є низка нагород, якими старенька гордиться й нині на 87 році свого життя. А в батька Петра Архиповича все було пов’язане з колгоспною кузнею, де він безперервно працював усі роки. Жаль лише, що його життєва дорога виявилася занадто короткою: вже двадцять одна весна промайнула відтоді, як його душа пішла в засвіти.
Він вирішив (і так вчинив) поступити на навчання в столичну сільгоспакадемію. Там і здобув фах інженера.
А ось на керівну посаду він не прицілювався. За нього це зробив тодішній очільник Уманського району Станіслав Монке: саме з благословення Станіслава Юрійовича Володимира Мальченка й обрали селяни Аполянки своїм керівником. Сталося це 11 липня 1998 року. І хоча дещо пізніше Володимир Петрович уже й сам опинився в кріслі очільника Уманського району, однак на чиновницький хліб він зовсім не перейшов, повернувся знову в рідний «Прометей». Отак і очолює це товариство й дотепер.
Минулого тижня я побував у Аполянці, побачив і саме село, і прометеївські поля та господарські двори. Вже одного побіжного погляду на вулиці села, сільські шляхи-дороги досить, щоб зробити висновок: про них дбають не лише староста та територіальна громада, а й місцеве агропідприємство. Не в занепаді й господарські споруди та території «Прометея», бо Володимир Мальченко має правило щось вдосконалювати, поліпшувати, ремонтувати, реконструювати, добудовувати. Це стосується й тракторної бригади, й автогаража, й зернотоку, й навіть прометеївської їдальні. Остання реконструйована та опоряджена за подихом європейського дизайну, а територія біля неї радує не лише чорнобривцями, а й кількома сортами троянд та гібіскуса. А ось неподалік фахівці завершують монтаж сучасних ваг для зважування багатотонних зерновозів: час підганяє, бо аномальна спека прискорила дозрівання соняшника та кукурудзи. Я побачив поля цих пізніх культур навколо Аполянки, й переконався, що врожай обох буде непоганим. Бо рослини доглянуті, хлібороби під умілим керівництвом свого очільника гарантували їм сприятливі умови розвитку.
— Для мене зараз є важливими наші виробничі й товариські контакти з очільником Уманського тепличного комбінату Миколою Гордієм, головою КСП «Родниківка» Сергієм Войченком, директором ТОВ із с.Острівець Борисом Пахолюком, — говорить Володимир Петрович. — Добрим словом вдячності згадую тих, кого вже немає, хто був для мене за взірець у ніби й недавньому, але вже минулому. А це й керівники Уманського елеватора Микола Володимирович Саковський, «Уманьпостачу» Олександр Федорович Рабінович, «Сільгосптехніки» — Микола Трохимович Сиротюк, очільник господарства в Берестівці Василь Іванович Чекаленко. Всі вони були мені гарними вчителями не один рік. За це я і вдячний як їм, так і прожитим рокам вже власного життя.
Василь Марченко, фото автора. Уманський район
